Глава 7. Кохання відьми частина друга

Кейт займалася своїми справами, коли до неї у кабінет тихесенько постукали. Це виявився Джеремі — її напарник. Головний жартівник у відділі, якщо його таким можна було назвати. У кожній ситуації шукав щось позитивне. Розраховував на кілька кроків уперед. Дуже доброзичливий, товариський і завжди допоможе у важку хвилину. Однак останнім часом він був сам не свій. Після недавнього інциденту, що стався з його сестрою, Джеремі не міг всидіти на одному місці. Щоразу, коли Лінсі не відповідала на телефонні дзвінки, він зривався з робочого місця та біг її шукати.

Можливо це і було недоцільно, але він не міг залишити сестру одну в ситуації, що склалася. Здебільшого Джеремі звинувачував себе в смерті Дерека. Якби в ту ніч він не відпустив його одного, то хлопець був би живий.

І скільки б йому не говорили, що в цьому немає його провини, Джеремі вже не здатний був впоратися з цим почуттям.

— Кейт, ти прийдеш на похорон Дерека? — холодно поставив питання хлопець.

— Так, — відкладаючи документи в сторону, відповіла Кейт. — Ти… як?

Нехай Джеремі і намагався не показувати своїх справжніх емоцій, відбудувавши навколо себе крижану стіну, але варто було йому тільки поглянути на свою кращу подругу, як все негайно зазнавало руйнацій. Досить було подивитися на важливу для нього людину, як вся та зібрана скорбота ринулася назовні.

— Безглуздо ставити настільки очевидні питання, — з колкістю відповів Джеремі.

Він не хотів настільки грубо поводити себе з Кейт, але не зміг втриматися. Він вже одного разу втратив дорогу йому людину і цього разу він не втратить ще й свою сестру.

— Буду радий твоїй підтримці, Кеті, — кинув він наостанок, перш ніж піти.

Останнє ж слово він ледь зміг вимовити, через що Кейт так і не почула, як він її назвав.

***

Алекс вже декілька годин не покидав бібліотеки. Хлопець намагався відшукати хоча б щось, що могло б йому підказати, якою мовою написані слова на аркуші. Крім нього ніхто не бачив залишений напис, що одночасно тішило, і лякало. А якщо там щось дуже важливе, що допоможе йому розгадати ще одну таємницю, що стосується його життя? Або чого гірше — щось, здатне принести шкоду не тільки йому самому, але і рідним. Алекс не міг так ризикувати, ні, вони не повинні знати.

З кожною годиною бібліотека все порожнішала і порожнішала, та тільки Аллен переміщувався з однієї точки приміщення в іншу. Книга за книгою, сторінка за сторінкою: що б йому не потрапляло — все було не те. Хлопець переглянув усі можливі міфи про ангелів і демонів, але ні найменшого натяку на щось путнє. Зовсім нічого.

В інтернеті багато чого можна було знайти, проте в основному інформація була одна і та ж. Але все ж тема любові ангела та демона була вельми популярна серед романів. Щось настільки заборонене і незвичайне приваблювало людей, як і саме життя даних істот. Виявляється, раніше, в темні часи, навіть існували культи поклоніння цим істотам. Але були і ті, хто виступав проти, і їх прозвали…

— Відступники.

Одного разу Алекс вже чув про них від Ліліт. За словами дівчинки — примари, вони не були чимось значущим, просто у них були свої погляди на світ. Але в той час більшість не розуміла та не приймала їх. Це були звичайні люди — як і всі. Їх погляди були більш приземленими, а віра будувалася на довірі, взаємоповазі та допомозі один одному. Від чого їх і прозвали Відступниками — тими, хто не вірить в існування Небесної сили.

Але звідки Ліліт про них знала, вона так і не згадала.

Алекс ще якийсь час перечитував статті про відступників, їх боротьбу, але нічого нового для себе не дізнався. Все було в точності, як і говорила Ліліт. Воно й не дивно, чому так мало інформації, адже в кінцевому підсумку в тисячу триста сорок сьомому році всіх відступників викорінили. А всі надані трактати організації були спалені.

«Чорт, це все не те, — подумки лаявся Алекс, — повинно ж бути щось, що зможе мені допомогти».

Просидівши ще не одну годину в бібліотеці, хлопець так і не знайшов потрібної йому інформації. Усі мовні книги, які він переглянув, не підходили. Що ж це була за мова?

Час був пізній, коли Алекс збирався вже йти додому. У приміщенні крім нього та бабусі, що завідувала бібліотекою і видавала книги, вже нікого не було. Літня жінка засинала на ходу та не звертала уваги на Аллена, що вирішив прибрати книги на свої місця. Варто було бібліотекарці на мить прикрити повіки, як по шкірі побігли мурашки, а по спині повіяло холодом. Жінка в одну мить відкрила очі, але нічого не відбувалося. Вона озирнулася на всі боки: порожньо. Вставши з-за свого робочого столу, вона пройшла між полицями, переглядаючи, чи немає в приміщенні ще кого-небудь. Але в будівлі було тихо — жодного натяку на чиюсь присутність. Але, незважаючи на це, почуття наростаючої тривоги все ніяк не покидало літню жінку.

Вона повільно, крок за кроком, проходила між стелажами, уважно переглядаючи кожен. Жінка постійно озиралася назад, щоб переконатися, що позаду нікого немає. Це можна було б назвати параноєю, але ні. За нею дійсно хтось стежив. Проходячи повз чергові книжкові полиці, вона бічним зором побачила, як з іншого боку майнула тінь. Жінка на мить завмерла, побоюючись ступити далі. Вона вирішила придивитися, але там нічого не виявилося. Тоді вона пройшла за тінню, поки…

— А-а-а! — прокричала бібліотекарка.

— Ой, прошу вибачення, — почав вибачатися Алекс, підтримавши жінку за руки, щоб та не впала. — Ви в порядку?

— Так, — хапаючись за серце, відповіла вона. — Ви мене налякали.

— Вибачте мене, я не навмисне.

— Все гаразд, але вам варто поквапитися: час пізній і бібліотека незабаром закривається.

— Добре.

Жінка ще кілька разів озирнулася на Алекса, а потім прослідувала до себе за робоче місце. Хлопець пом’явся ще пару хвилин на одному місці, а потім, поставивши книгу на поличку, зібрався йти. Але варто було йому зробити кілька кроків, як позаду з однієї з поличок впала книга. Алекс обернувся, щоб подивитися, але так і залишився стояти на місці.