Глава 6. Кохання відьми частина перша

Десь удалині декілька разів прогриміла гроза. Але дівчину це абсолютно не налякало, тому вона продовжувала наполегливо слідувати своїй цілі. Автомобіль вирулив у черговий поворот, з’їхавши на ґрунтову дорогу. Шосе залишилося позаду, а попереду маячили стіни велетенських дерев. Дотримуючись вказівок GPS-навігатора, машина рухалася між масивними стовбурами, доки світло фар не сперлося в будівлю. Мотор затих. З неба впали перші краплі дощу. Рудоволоса дівчина, відкинувшись на сидінні, заплакала. Імовірно, сьогодні вона зробить велику помилку, яку вже не вдасться виправити. Можливо, після цього її зненавидять усі боги на світі. Але хіба в неї був вибір?

Кажуть, що найбільші помилки люди здійснюють у стані афекту, гніву, агресії та інших негативних емоцій. Що ж відчувала Лінсі Тейлор, якщо наважилася на подібний вчинок? Відчай. Він, подібно отруйному павуку, плів навколо неї свої сітки, намагаючись згубити дівчину.

Витерши тильною стороною долоні сльози і відстебнувши ремінь безпеки, Лінсі покинула автомобіль. Перед нею, у світлі фар транспорту, розташувався величезний будинок. Незрозуміло, наскільки давно його покинули мешканці, але тут, прихований від чужих очей у глибині лісу, він проживав чергове століття. Ніби привид, що ховається в тіні, будинок був оповитий спаленими акаціями, що погойдувалися в обіймах вітрів. Хто знає, чому тут сталася пожежа. Будинок, лише частково вцілів: ніякого даху та заднього двору, а друга частина була й зовсім розвалена. Будівлю давним-давно повинні були знести, але не стали. Точніше, їм не дали цього зробити.

Лінсі відкрила багажне відділення своєї машини. Вона не хотіла цього робити, адже наслідки часом можуть бути жахливими. Але дівчина більше не могла так просто залишити все на своїх місцях. Схопивши невелику корзину з приладдям, Лінсі пройшла до будинку. Дівчина зупинилася біля старих обвуглених дверей. Стоячи майже на носочках, вона рукою потягнулася до щілини над дверима. Лінсі, як ніхто інший, знала, що саме там завжди знаходяться ключі. Нарешті, дотягнувшись до них, дівчина дістала звідти пилові залізяки, які вже складно було назвати ключами. Клацнув замок, і тремтячими руками вона взялася за ручку дверей, відчиняючи їх.

Назад шляху більше немає.

Кожен наступний крок давався дівчині насилу, але її більше нічого не могло зупинити. Вона пройде це випробування, вона зустрінеться з ним знову. Лінсі нічого не бачила: у приміщенні було занадто темно. На вулиці згустилися хмари і йшов проливний дощ. Дівчина витягла зі своєї кишені телефон і увімкнути ліхтарик. Кімната була вкрита шаром столітнього пилу; скрипіла кожна дощечка, і здавалося дивним, як підлога взагалі вціліла. Вітер із тихими пошепки пробирався в усі існуючі щілини. Неясно чому, але в будинку було найхолодніше. Варто було дівчині видихнути, як вона побачила пар із рота.

Недалеко від неї лежало розбите дзеркало, а поверх нього щось ще. Вона не хотіла дивитися, що там, але її, ніби небаченою силою вабило поглянути туди. Лінсі підійшла ближче й, присівши навпочіпки, стала розглядати. Малюнок, дзеркало, та й у принципі, як і все тут, було під товстим шаром пилу. Рука сама, несвідомо, потягнулася за малюнком. Дівчина взяла альбомний лист у руки й, обтрусивши його, побачила ледь промальовані крила.

— Нагадує птаха, — тихо прошепотіла Лінсі.

А потім її увагу привернула нижня частина листа. Дівчина акуратно стерла залишки пилу та прочитала напис, що розташувався там.

— Тірон.

«Схоже на ім’я автора», — подумала вона про себе й поклала малюнок назад на місце.

Позаду Лінсі почулися шерехи, поруч прогриміло і блиснула блискавка. Але дівчину це зовсім не хвилювало й навряд чи могло налякати. Точніше, її пробирав страх від майбутньої справи. Ні, навіть скоріше не через це. Вона боялася впасти в глибину відчаю і потонути в непроглядній пітьмі. Лінсі не знала, як їй впоратися із цим болем, що прийшов після втрати дорогої людини.

Відьомство — єдиний, нехай і не найвірніший спосіб знову побачити і відчути його. Вона не хотіла застосовувати свій особливий дар — завжди говорила, що відмовиться від будь-якої думки про чаклунство. Як би їй не було цікаво або загадково, дівчина завжди відмовлялася від будь-якої подібної затії. Навіть незважаючи на вмовляння матері, яка займалася чаклунством досить давно, відповідь завжди була одна: «Ні». Місіс Тейлор, на відміну від Лінсі, займалася відьомською справою із самого дитинства. Її і сестру навчала бабуся Лінсі, а та, у свою чергу, навчилася цьому від своєї матері. І так із покоління в покоління в сім’ї Тейлор, дівчаткам передавалися знання відьом. Усе закінчилося на Лінсі, коли та, дізнавшись, ким є насправді, навідріз відмовилася вивчати магію.

Хто ж знав, що одного разу вона звернеться до чаклунства.

Дівчина, піднявшись, пройшла в іншу кімнату. Там стояв невеликий стіл зі стільцями. Лінсі підійшла ближче й, поставивши на стіл кошик, виклала з нього потрібне приладдя. Свічки, фотографія коханого, блокнот із ручкою та сірники. Присівши на стілець, дівчина стала розставляти свічки у вигляді п’ятикутної зірки. У середину фігури вона поклала фото її нареченого Дерека.

Лінсі на мить закрила очі і важко зітхнула.

— Я зможу це, — ніби мантру повторила вона вголос.

І тоді запалила першу свічку, слідом другу, третю, поки всі по порядку не були запалені. Взявши блокнот із ручкою, Лінсі на мить закрила очі. Уявляючи, що їй потрібно, вона написала це на аркуші і вирвала його з блокнота. Скрутивши папір у трубочку, дівчина стала підпалювати його кінчик від кожної свічки по черзі. Закінчивши, вона кинула лист на фотографію, і та стала повільно тліти. Лінсі поклала руки на стіл і закривши очі промовила потрібні їй слова.

— Земля та небо, життя та смерть, до тебе промовляю в цей час…

Спочатку нічого не відбувалося, але варто було продовжити промовляти відьомські слова, як вогонь у свічок почав здригатися.

—… душа, що покинула тіло, назавжди вирушила на покій…