Глава 5. Прихована правда

Дівчина опинилася в знайомому їй місці. Саме тут вона колись позбулася своєї дівчинки. Так, принаймні, вона вважала до цього часу.

Все ті ж старі стежки, по яких давно ніхто не ходив. Столи з лавами у дворі, якими користувалися санітари під час відпочинку. Будівля пологового будинку — якщо його таким можна було назвати, — давно втратила своїх працівників, як і життя. Споруда вже невідомо скільки років, а може і тисячоліть, стояла покинутою. Ніяких дверей, вікон-нічого. Увійти всередину було справжнім випробуванням: крики, що пронизують коридори, досі стояли в голові. Місце в буквальному сенсі було просякнуте кров’ю, дитячою кров’ю. Раніше будівлею користувалася деяка організація, назву якої вже ніхто і не згадає. Однак скільки б дитячих життів вона не забрала, провини її тут немає. Вагітні жінки, які приходили сюди, самостійно були готові позбавити ненародженого можливості побачити цей світ.

Малюки так і не змогли відкрити свої очі, поплакати, прокричати «ува» в пологовій кімнаті. Ці милі, маленькі рученята більше ніколи не зможуть потримати ближнього. Відчути тепло матері й, через роки мило посміхаючись, сказати заповітне «матуся». Зробити перші кроки і перші падіння. Вчитися говорити, писати і читати. Закохатися. Вони більше ніколи в житті не зможуть відчути ці емоції.

Велика помилка, яку багато хто робив, перетворювалася на величезний гріх і могла позбавити розуму. Тому що від дитини організація позбувалася після сьомого місяця вагітності. Матерям вводили ін’єкцію, яка душила ненародженого ще в самому утробі. А після народження, мертвих малюків позбувалися.

Мантії було страшніше і найболючіше усвідомлювати, що вона сама вирішила позбавити себе всього цього. Дівчина так і не змогла пробачити себе за це. Дивлячись зараз на свою дівчинку, яка вижила та ненавидить матір, вона розуміє, що заслужила це. Мантія була занадто юна і безпорадна, а рідних вбили демони. Вона ледь могла зберегти своє життя, а тут ще одна душа. Дівчина просто не змогла б уберегти дитину.

Але вже безглуздо що-небудь робити — минулого не виправити. Все, що їй залишається — це любити та спостерігати за Дафною здалеку, радіючи її щастю.

Мантія так хотіла забути, стерти страшні спогади про це місце. Будь її воля, вона б ні за що в житті більше не повернулася сюди. Тільки от не вийшло. Повитуха, що приймала пологи в ангела, через стільки років призначила зустріч в цьому місці. Дівчина була вдячна, що Аліса не кинула її одну і погодилася піти разом.

Мантія не знала, що сьогодні має статися і навіщо вона знадобилася демонесі. Дівчата пройшли вздовж невеликого озера за будівлею і вийшли на причал, де їх вже чекала жінка. Дівчина підійшла до неї, хоч вважала за краще триматися на відстані: перед нею все ж демон. Аліса стояла віддалік, але так щоб чути розмову.

— Навіщо, ви хотіли мене бачити?

Жінка відразу звернула увагу на дівчину, що на її прохання прийшла на зустріч. Білокрилий ангел, зовсім невинне дитя, якому варто попастися в сітки — і її зжере який-небудь хижак. Біляві і з медовим відливом волосся довжиною до попереку були акуратно укладені в нехитрий хвіст. Дівчина приховувала обличчя під глибоким каптуром свого плаща, але при зустрічі відразу ж його зняла. Мармурово — біла шкіра, смарагдового кольору ока та брівки будиночком — Мантія була схожа на милу наївну дитину.

— Чула, нещодавно на тебе вчинили напад прямісінько у власній кімнаті, — промовила Катаріна, дивлячись прямо в очі Уранській.

— Так ви вже про все дізналися, я не здивована, адже він ваш син.

Катаріна опустила погляд в підлогу: вона зобов’язана сказати правду. Ця дитина повинна відкрити очі і дізнатися, чому на неї насправді вчинили напад.

— Мантія, пообіцяй мені дещо, — вона витримала недовгу паузу, збираючи думки до купу, і продовжила. — Як тільки ти дізнаєшся правду, то не будеш звинувачувати в цьому мого сина!

— Що ви таке говорите? Як я можу, адже він мені як рідний брат.

Мантія щиро не розуміла, за що вона повинна звинувачувати свого кращого друга. Він весь час захищав і оберігав її як ніхто інший. Він завжди говорив: « Щоб не сталося, і щоб ти не зробила — я завжди буду на твоєму боці». Вона вірила, знала, що він без роздумів кинеться їй на допомогу в будь-яку хвилину.

Але як взагалі їхня розмова із замаху на вбивство перейшла до кращого друга?

— Мантія, — жінка, лютою хваткою вчепилася в поділ своєї сукні й, не піднімаючи погляду на дівчину, продовжила. — Насправді причина, через яку тебе намагалися вбити, не тому що ти Верховна жриця…

Катаріна замовкла: кожне наступне слово, немов зашморг, обтягувало її горло, не даючи вимовити і звуку. Син просив її про це, брат благав ніколи не говорити правди — так безпечніше. Але вже ніде не безпечно, і з кожним прожитим в невіданні днем Мантія потихеньку помирає.

— Правда в тому, що ти дочка Асмодіана і моя племінниця.

Це повинно було статися. Катаріні потрібно було багато часу, щоб нарешті це сказати.

— Це… це зараз жарт такий? — не розуміючи, перепитала Мантія.

Дівчина не могла підібрати слова, а її саму ніби паралізувало. Жінка, що зараз стоїть навпроти неї, насправді — її тітка. А могутній демон, володар клану «Світлих умів», один з найнебезпечніших істот — її батько.

— Проте…

Вона намагалася щось сказати, але не змогла вимовити і слова. Як таке можливо? В голові вертілося стільки думок, але всі вони плуталися між собою. А як же дитячі спогади? Все життя, яке прожила Мантія. Дівчина стільки років шукала свого рідного батька. Вона хапалася за кожну маленьку надію, що ось — і вони нарешті зустрінуться. Але кожен разу її чекало величезне розчарування та історія про те, що він помер.

Однак правда була весь цей час у неї під носом.

Багато хто говорив, що між ангелами є деяка схожість. Але хто знав, що чутки, породжені в ім’я придушення влади, виявлись правдою. Дівчина навіть уявити собі не могла, що ангел, якого вона вважала найкращим другом, виявиться її двоюрідним братом.