Глава 4. Смерть ангела

Старі обшарпані будівлі, котрі вже давно ніхто не ремонтував. Дорога — тут її ніколи й не було, натомість за неї слугували пішохідні стежки. Умови для життя теж були не набагато краще: стіни, на яких утворилися тріщини; зі стелі під час дощу завжди струїлася вода, двоярусні ліжка, застелені старими матрацами. Якщо їх такими можна було б назвати, адже на них спало так багато істот, що від наповнювача зовсім нічого не залишилося. Матраци можна було б й зовсім не класти на ліжко, тому що на дерев’яних дошках набагато приємніше було спати. Непридатні умови для життя були призначені саме для непотребу суспільства, який не заслуговував на життя.

Ангел, що сидів на підлозі під вікном, був тут не перший місяць — навіть не перший рік. Але йому було плювати: вже краще перебувати тут, ніж в кровожерливому світі, який у нього й так багато забрав. Він не просив вибачення, не благав про пощаду. Він просто спрямував свій погляд на місяць та хотів зникнути. Навіщо його помилувала мавка лісова? Відповіді на це питання хлопець так і не знайшов. Вона пішла в ночі та не повернулася до власної домівки. Напевно напоролася на ангелів.

Позаду хлопця почулися тихі смішки: його товариші по службі повернулися з чергового завдання. III Міжістотна війна тривала вже не одне століття, але його це мало хвилювало. Його діти померли, їх забрало Небуття і більше не випустить з власних лап. Малятка так і не побачили світла.

— Подивіться на це чудовисько, — почувся голос позаду. — Не можу повірити, що це поріддя перебуває поруч з нами в одній будівлі. Хлопці, вам краще бути обачнішими, або воно й до вас добереться, — сказав невисокий ангел і зловтішно заусміхався.

По будівлі луною пройшовся гучний сміх, але ангел навіть не звернув на це уваги. Хлопець мовчки підвівся й попрямував у бік виходу. Він збирався покинути будівлю, але на мить завмер навпроти побратима, дивлячись прямо на нього. Сміх різко стих, а істоти, що стояли поруч, розбіглися по закутках, аби не потрапити йому на очі. Невисокий ангел, що тільки щойно марнословив, озирнувся по обидва боки й, не відчувши підтримки поруч, зіщулився та став робити кроки назад. Хлопець повільно, впевненими кроками йшов прямо на нього, а потім зупинившись в двох кроках від товариша по службі.

— Бу.

Товариш по службі автоматично закрив обличчя руками, намагаючись сховатися від удару, але його так і не прослідувало. Замість цього він зустрівся з смарагдовими очима, які дивилися на нього зневажливо, відверто даючи зрозуміти, де знаходиться місце цього непотребу. Варто було хлопцеві зробити крок назустріч ангелу-товаришу по службі, як той знітився ще сильніше. Відступаючи назад, соратник уперся в стіну й, намагаючись хоч десь відшукати захист, шарив руками по кам’яній кладці. Він був немов дичина, загнана мисливцем в глухий кут. Потішно. Ангела так веселила ця ситуація: нещодавно це щеня ображало його, але варто було йому просто поглянути на нього: як того почало тіпати, немов останнього боягуза.

— Може тебе вбити? — він холодно поставив запитання товаришеві по службі з таким тоном, ніби це маленька дрібниця. — Чи четвертувати?

Погляд ангела забігав зверху вниз по тілу жертви, загнаної в закуток. По будівлі луною пройшовся заливистий сміх. Решта істот зібралися в купу та намагалися не видавати зайвого шереху або звуку. Якщо зараз вони втрутяться, помре, можливо, не одна істота. Хлопець різко перестав сміятися, серйозно поглядаючи на дичину перед собою.

— Не варто трястися, немов мокра курка, — сказав він і попрямував до виходу. — Я не збирався тебе чіпати, — кинув наостанок і вийшов.

Промені західного сонця впали Алексу на очі, й він прокинувся. Піднявшись з ліжка, хлопець поплентався до робочого столу. До поки мана від сну не залишила його, Аллен хотів відобразити її на аркуші паперу. Так буде простіше. Так він обов’язково її незабуде і зможе згадувати, кожного разу дивлячись на малюнок. Перші лінії давалися легко, й Алекс з легкістю зміг відтворити темне приміщення на папері. А ось коли справа дійшла до вищих істот — стало складніше. Навіть уві сні він не міг бачити їх облич, як би того він не хотів. Довелося зображати силуети без обличчя, через це картина виглядала набагато моторошніше.

Фіранка хитнулася від легкого вітру. Алекс продовжував малювати далі, але він знав, у цій кімнаті він більше не один. Примара швидко прослизнула і тепер стояла позаду хлопця. Аллен відчув холод, котрий дух приніс з собою до кімнату. Ліліт. Тільки вона вміла так тихо пробиратися до Алекса.

— Що сталося? — звернувся хлопець до неї, продовжуючи домальовувати свої начерки.

— Вчора хтось убив таку ж людину, як і ти.

Олівець у туж саму хвилину випав з рук Олександра. Він подивився на дівчинку: Ліліт нічого не відчувала, нуль емоцій. Не дивно, адже вона привид. Це був не перший раз, коли Аллен чув про цю новину. Знову був убитий чоловік, що бачив істот по той бік. Напевно мисливці — хлопець чув про них від бабусі та останнього бачив, коли йому було сім років. У той самий день, коли вона померла.

— Ти в порядку? — запитала Ліліт, дивлячись на хлопця.

Алекс не чув її питання і продовжував дивитися в одну точку на підлозі. Ліліт вперше бачила перелякане обличчя Аллена та зовсім не розуміла, як його втішити. Єдине, що вона могла — це допомогти йому знайти вбивцю й захистити хлопця в потрібний момент. Дівчинка підійшла ближче до Алекса й, сівши на підлогу, подивилася прямо в його зелені очі. Аллен нарешті звернув на неї увагу. Крихітне тільце, худе настільки, що було видно кістки. Напевно, в її час життя було не з найкращих, й, можливо, вона недоїдала. Малесеньке обличчя, блакитні очі, мокре волосся і блідо-сині губи — ознаки, за якими можна було зрозуміти причини смерті цієї дитини. Біла суконька була забруднена в грязі, через це виглядала блідо-сірою. Ніжки в дрібних подряпинах, напевно Ліліт бігала без взуття. І це невинне дитя хотіло захистити Аллена.

— Алекс, — спантеличено подивилася на нього дівчинка.