Через два дні осіннє сонце нарешті пробило важкі хмари, заливши світлом палату на четвертому поверсі хірургічного відділення.
Тут більше не пахло залізом і страхом. Пахло свіжими мандаринами, які притягла Оксана, міцною кавою з автомата й лікарняною чистотою. На підвіконні стояла пластикова склянка з лимонадом. Леся принесла його ще вчора, демонстративно заявивши, що ніхто в цій родині не сміє лишати напої недопитими.
Влад сидів на ліжку, спираючись на високі подушки. Його обличчя ще залишалося блідим, під очима залягли темні тіні, а під лікарняною сорочкою вгадувалися шари тугих бинтів, але погляд був живим і ясним.
Ми всі були поруч. Я сиділа на краю його ліжка з перев’язаним правим плечем, яке вже майже не нило. Оксана примостилася на стільці, не відпускаючи здорову долоню брата. Леся міряла кроками палату, час від часу поправляючи ковдру на його ногах, а Яна мовчки стояла біля вікна, тримаючи в руках свій блокнот.
— Ну давай, розказуй, конспіратор, — тихо мовила я, злегка штовхнувши його здорове коліно. — Ми заслужили почути всю правду від початку й до кінця. Як ти взагалі в це вліз?
Влад важко видихнув, опустивши очі на свої забинтовані кісточки пальців. На його губах майнула знайома, винувата посмішка:
— Усе почалося чотири місяці тому. Ви думали, я тільки м'яча ганяв на полі. Але після одного з матчів до нашої роздягальні зайшов віцепрезидент клубу з парою якихось чоловіків. Вони говорили про спонсорські транші, і один із них кинув фразу: «Проведи це через компанію Бойка, як тоді, вісім років тому, через того наївного дурня-бухгалтера».
Оксана здригнулася:
— Вони говорили про тата?..
— Так, — кивнув Влад, і його голос став глухішим. — Я тоді ледь не кинувся на нього. Але стримався. Почав копати. Дізнався, що головний спонсор нашої молодіжки — підставна фірма, яка належала Бойку. Тато не втікав від боргів і не кидав нас. Він був головним аудитором на будівництві комплексу «Титан». Коли він виявив, що під виглядом закупівлі будматеріалів відмивають мільйони з нелегальних боїв, Бойко поставив йому ультиматум: підписати фальшиві акти або вся родина зникне.
Влад міцно стиснув пальці Оксани:
— Батько відмовився. Але він знав, із ким має справу. Перед тим, як вони з мамою сіли в ту підлаштовану автокатастрофу на трасі, тато встиг зробити дві речі: сховав дублікат апаратного токена безпеки в архівній серверній на комбінаті «С-4» і зашив координати в системний блок клубу.
— Тому ти пішов у той бійцівський підвал, — тихо сказала Яна, не обертаючись від вікна.
— Тому, — підтвердив брат. — Щоб потрапити в закриту зону під клубом, де стояли комутатори доступу, треба було або мати мільйони, або виходити на ринг у боях без правил. Бійцям видавали ті самі жетони «TITAN». Я вийшов туди не заради грошей, дівчата. Мені потрібен був доступ до щитової за рингом. Минулого тижня я нарешті дістався до їхньої внутрішньої сітки й скопіював ключ від бази «С-4».
— А бій у середу? — запитала Леся, зупиняючись посеред кімнати й склавши руки на грудях. — Чому вони за тобою прийшли?
— Я мав злити бій, — гірко хмикнув Влад. — Марк перед виходом на ринг сказав: «Лягай у третьому раунді, хлопчику, на тебе великий коефіцієнт». Але я знав: якщо я ляжу, мене спишуть і викинуть, а жетон заберуть. Я відправив того бугая в нокаут на другій хвилині. Забрав жетон, забрав схований токен і рвонув до вас у бар, щоб сховати його. Але Марк уже все зрозумів. Він вирахував, що я копався в їхній системі.
Він підняв погляд на мене, і в його очах майнув той самий страх, який я бачила в нього в барі:
— Коли прийшла те повідомлення з погрозами вам... у мене всередині все обірвалося. Я знав, що вони не блефують. Я знав, що Марк крутиться біля Оксанки. Єдине, що я міг зробити — відвести їх від бару. Я поїхав на стару базу, вони затисли мене на пустирі біля промзони. Мене били троє. Марк вимагав повернути токен. Я вдарив одного з них уламком труби, вирвався й стрибнув у дренажний колектор. Мене дістали штирем уже на бігу...
— І ти поповз на човнову станцію, — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла знову підступає клубок.
— Бо це було єдине місце, де ви могли мене знайти, якщо все піде шкереберть, — видихнув він. — Я пам'ятав наше горище. Я знав, що ви розшифруєте моє повідомлення в чаті. Але коли дістався туди, почув шум мотора на набережній. Подумав, що це люди Марка повертаються добити мене. Тому заковтнув всі таблетки, що були в кишені, затиснув рану і скотився в очерети до катера... А далі все як у тумані. Пам'ятаю тільки твої очі, Віто. І як Яна кричала в тумані.
У палаті запала тиша.
Але це більше не була та гнітюча, крижана мовчанка безвиході. Це була тиша полегшення. Всі шматочки головоломки нарешті стали на свої місця.
Оксана тихо шморгнула носом і поклала голову братові на плече. Леся підійшла ближче, скуйовдила його коротке темне волосся, буркнувши:
— Придурок ти, Владе. Рідкісний, самовпевнений придурок. Ще раз спробуєш рятувати світ наодинці — я сама тебе приб'ю, до того, як це зроблять бандити.
— Зрозумів, не дурний, — усміхнувся він крізь біль у ребрах.
Яна відійшла від вікна, поклавши свій планшет на тумбочку поруч із лимонадом:
— Новини дивилися? Суд арештував усі активи Бойка без права застави. Його самого взяли під варту прямо в лікарні, куди він намагався лягти з «раптовим серцевим нападом». Генеральна прокуратура офіційно відкрила провадження щодо реабілітації тата й мами. Їхні імена повністю очищені.
Влад заплющив очі й глибоко видихнув. Здавалося, разом із цим видихом із його грудей нарешті вийшов увесь той багаторічний біль, який він носив у собі від самого дитинства.
Я дістала з кишені свій телефон.
Екран спалахнув. Я відкрила наш чат, зайшла в налаштування й натиснула кілька кнопок.
Телефон на тумбочці Влада коротко писнув.
На екрані з'явився системний напис: