Метал зовнішніх броньованих дверей здригнувся від першого глухого удару кувалди. За ним пішов сухий тріск автоматичної черги — бійці Марка без зайвих церемоній вибивали замкову щілину зі свинцем.
Всередині технічного тамбура затремтіли тонкі скляні перегородки серверної.
— Яно, вимикай! Вони зараз ввійдуть! — крикнула я, заступаючи собою вузький прохід між чорними стійками терміналів.
Яна навіть не підвела голови. Її пальці, бліді й напружені, зависли над сенсорною панеллю. Світлодіодний індикатор завантаження на моніторі повз знущально повільно:
[PROGRESS: 84% ... 89% ... 92% ...]
— Ще тридцять секунд, Віто! Якщо я обірву потік зараз, архів не збереться, криптоконтейнер замкнеться! — її голос, зазвичай монотонний, дзвенів на межі зриву.
Зовнішні двері з оглушливим брязкотом злетіли з петель і впали на бетонну підлогу тамбура. У коридор ввірвалося холодне повітря промзони, змішане з їдким запахом пороху. Важкі кроки трьох людей по фальшпідлозі наблизилися впритул до скляних дверей нашої кабіни.
[PROGRESS: 94%]
Тієї ж миті черга прошила герметичне скло.
Прозорі двері вибухнули тисячами дрібних кристалів, обсипавши мої плечі й обличчя градом колючих осколків. Куля вибила іскри з металевого корпусу розподільчого щитка за спиною Яни — у приміщенні з тріском спалахнула синя дуга короткого замикання, і всі охолоджувальні вентилятори серверів одночасно захлинулися й замовкли. Монітор термінала блимнув і згас.
— Все! Висмикуй! — Крикнула я.
Яна вирвала токен і товстий кабель із гнізда, судорожно закриваючи кришку свого ноутбука й запихаючи його в наплічник. База не завантажилася повністю, шматок файлів лишився заблокованим, але головне було на накопичувачі.
Крізь розбитий отвір дверей у серверну ступив чоловік.
Марк.
Він був без куртки — у тому самому темно-сірому кашеміровому гольфі, який я запам'ятала за описом Оксани. У правій руці він тримав пістолет із глушником, опущений до підлоги. На його шиї під світлом червоної аварійної лампи виразно чорніло татуювання вовка. Позаду нього в напівтемряві коридору застигли двоє озброєних найманців у бронежилетах.
Його погляд повільно ковзнув по мені, по осколках під моїми ногами, а потім зупинився на Яні з рюкзаком за спиною.
На його обличчі не було люті — лише гидливе, зверхнє здивування.
— Сестрички, — мовив він низьким голосом, куточок його губ смикнувся в насмішці. — А я то думав, конкуренти скинули на базу професійну групу зачистки. А тут всього лише сімейний підряд. Барменка та ботанічка.
Він зробив повільний крок уперед, хруснувши склом під підошвою важкого черевика:
— Ви хоч розумієте, куди всунули свої дитячі носики? Де братик, га? Ще живий чи вже плаває черевом догори в очеретах?
Я міцно стулила щелепи, відчуваючи, як пульс розриває скроні. Я не відповідала. Мої пальці за спиною намацали важкий циліндр вуглекислотного вогнегасника, закріпленого на стіні за другою серверною стійкою.
— Віддайте накопичувач, — Марк підняв ствол пістолета, спрямувавши його мені між очей. Його тон став холодним, як лід. — Віддайте залізяку, скажіть, де ховаєте Влада, і я дам вам піти своїми ногами. Бойко вміє прощати дурні помилки, якщо йому повертають його речі.
— Бойко здохне у в'язниці, — тихо, але виразно сказала Яна з-за мого плеча.
Марк лише посміхнувся, готуючись натиснути на спуск:
— Шкода. Красиві дівчата, а дур...
Він не встиг закінчити фразу.
Ззовні, на території комбінату, раптом пролунав глухий, важкий гуркіт вибуху. Земля під нашими ногами здригнулася. За ним пішов оглушливий, безперервний вереск автомобільного клаксона та виття пожежної тривоги.
Леся. Вона підпалила каністру з пальним і ввігнала сміттєві баки прямо під трансформаторну будку біля воріт.
Охоронці позаду Марка смикнулися:
— Командире, біля КПП полум'я! Хтось таранить ворота!
На частку секунди Марк відвів погляд у бік коридору.
Цієї частки секунди мені вистачило.
Я зірвала вогнегасник із настінного кріплення, висмикнула чеку й ввігнала важіль до упору.
З розтруба з оглушливим шипінням вирвався щільний, сліпучо-білий струмінь крижаного вуглекислого газу під тиском у кілька атмосфер. Струмінь ударив Марку просто в обличчя й груди.
Він закричав від опіку холодом, рефлекторно затуляючи очі ліктем і відступаючи назад. Кімнату за долі секунди затягнуло непроглядною білою парою.
— Біжи до рампи! — загорлала я Яні, хапаючи її за ремінь наплічника.
У тумані гримнув постріл. Перша куля пішла в стелю, вибивши пучок кабелів.
Другий постріл пролунав навмання.
Гарячий, нестерпно гострий біль обпік моє праве плече, немов хтось притиснув до шкіри розпечену залізяку. Мене хитнуло вперед, ноги підкосилися, але адреналін заблокував больовий шок — я вибила плечем вузькі металопластикові двері аварійного виходу в кінці серверної.
Ми вилетіли на бетонну рампу розвантаження під крижаний нічний дощ.
Залізничні колії внизу тонули в темряві. Праворуч, біля головного в'їзду, високо в небо піднімався стовп чорного диму від палаючих палет і баків, освітлюючи метушню охоронців.
А прямо під нашою рампою, буксуючи колесами на мокрому щебені й заливаючи все навколо світлом дальніх фар, розвертався наш автомобіль. Бокові двері були вже відчинені навстіж.
— Стрибайте! — дико кричала Оксана, висунувшись із заднього сидіння й махаючи нам руками.
Позаду, у дверному отворі рампи, крізь білий дим виринув розлючений силует Марка. Його обличчя було червоним від опіку, очі сльозилися, він піднімав зброю обома руками.
— Стій, сука! — пролунав його хрипкий крик.
Я підштовхнула Яну вперед, змушуючи її стрибнути з метрової висоти рампи прямо на похилий насип щебеню, і стрибнула слідом. Мокрі камені поїхали з-під моїх ніг, я впала на бік, обдираючи долоні, але поповзла вперед, штовхаючи сестру до машини.