Ніч накрила промзону важким, вологим саваном.
Тут не було ліхтарів — лише тьмяне світло чергових ламп на парканах та глухий гуркіт маневрових тепловозів десь на товарній станції. Бетонні корпуси колишнього деревообробного комбінату виринали з пітьми безформними монолітами. Згідно з документами з батьківського записника, саме тут, у замаскованому під адміністративний архів корпусі «С-4», розташовувалися фізичні сервери фінансової сітки Бойка. Сервери, не підключені до зовнішнього інтернету. Сервери, які можна було розкрити тільки зсередини.
Ми заглушили машину за два квартали біля закинутого шиномонтажу.
— Повторюємо востаннє, — мій голос пролунав сухо й глухо в темному салоні універсала.
Я подивилася на годинник на приладовій панелі. 03:42. До початку регламентного бекапу залишалося вісімнадцять хвилин.
— Лесю, ти на зв'язку. Стоїш за поворотом біля старих залізничних палет. Якщо о 04:15 ми не вийдемо або якщо почуєш постріли чи побачиш машини Марка — підпалюєш бак на смітнику біля КПП, вмикаєш аварійку, б'єш по клаксону й забираєш увагу охорони на себе. Потім відходиш на другу точку до естакади.
Леся судорожно кивнула. Її пальці міцно стискали кермо, очі в темряві блищали неспокійним, але рішучим вогнем. Вона була вдягнена в темну спортивну куртку, волосся туго стягнуте в пучок.
— Оксано, — я перевела погляд на заднє сидіння.
Сестра сиділа, затиснувши смартфон між тремтячими колінами. Її телефон кожні кілька хвилин здригався від коротких повідомлень від Марка, який уже починав підозрювати недобре після її раптової втечі з кав'ярні: «Ти де пропала?», «Чому двері у квартирі замкнені?», «Оксано, нам треба поговорити».
— Ти відповідаєш йому рівно раз на десять хвилин, — нагадала я. — Скаржся на температуру, кажи, що злякалася окропу й кави, що випила заспокійливе й лежиш у подруги на Оболоні. Твоє завдання — тримати його якнайдалі від цього сектора. Якщо він здогадається раніше часу — ми не вийдемо звідси живими.
— Я впораюся, — прошепотіла Оксана, ковтаючи клубок у горлі. — Я зупиню його. Клянуся.
Яна мовчки перевірила вміст чорного рюкзака: старенький робочий ноутбук із розширеним SSD, мережевий кабель, апаратний токен Влада та важкий металевий жетон «TITAN», що висів у неї на шиї під светром.
— Готова? — я подивилася їй у вічі.
— Готова, — спокійно відповіла Яна. Її пульс, здавалося, бився набагато рівніше за мій. — Вікно синхронізації триватиме рівно п'ятнадцять хвилин: з 04:00 до 04:15. У цей час система знімає криптографічні бар'єри для локального дублювання. Якщо токен автентичний, скрипт скопіює архіви за сім хвилин.
— Тоді пішли.
Ми вислизнули з машини в холодну нічну сирість.
Я вела Яну вздовж залізничного насипу, ховаючись у густій тіні порожніх вантажних вагонів. Під ногами рипів мокрий щебінь. Камери відеоспостереження на паркані повільно поверталися з боку в бік, але в плані батька сліпі зони були розмічені з точністю до метра: під високовольтною лінією був сектор без огляду, де колючий дріт давно провис і ліг на бетон.
Ми протиснулися крізь проріз у паркані, обдерши куртки об іржаве залізо, і притислися до мокрої цегляної стіни корпусу «С-4».
Службові двері — важкі, броньовані, без зовнішніх ручок. Поруч світився червоний діод зчитувача магнітних карток.
Яна витягла з кишені чорний жетон із логотипом «TITAN» і приклала його до панелі.
Секунда глухої, болісної тиші. Діод блимнув жовтим, на мить згас... і спалахнув зеленим. Механізм замка всередині клацнув важким металевим ударом.
Двері піддалися.
Ми ковзнули всередину, у вузький технічний коридор. Всередині не було офісного глянцю — лише низький монотонний гул вентиляторів охолодження, запах озону, нагрітого пластику та свіжої фарби. На підлозі лежав фальшпол із перфорованих плит, під якими гули сотні кабелів.
— Сюди, — прошепотіла Яна, вказуючи на герметичні скляні двері з цифровим замком у глибині тамбура.
За склом у синюватому світлі світлодіодів стояли три чорні серверні шафи. На кожній миготіли сотні крихітних зелених та бурштинових вогників. Це було серце фінансової павутини Бойка — дані про підставні фонди, відкати за землю під забудову, криптовалютні транзити та аудіозаписи розмов із чиновниками, які зламали життя нашим батькам.
Яна вставила токен у головний консольний термінал біля першої стійки. Екран монітора ожив, викидаючи чорні вікна командного рядка:
[TOKEN ACCEPTED: ROOT_ACCESS_GRANTED]
[SYSTEM BACKUP INITIALIZING... 03:59:58]
— Почалося, — видихнула Яна, під'єднуючи свій ноутбук товстим патч-кордом.
Рівно о 04:00 діоди на серверах замиготіли з шаленою швидкістю. На екрані поповзла синя смуга прогресу завантаження:
[DOWNLOADING: ARCHIVE_BOYKO_2018_2026.TAR.GZ]
[PROGRESS: 12% ... 24% ... 37% ...]
Я стояла біля вхідних дверей, тримаючи в руці важкий металевий ліхтар і виглядаючи крізь щілину в темний коридор. Секунди спливали, наче пісок через пальці.
[PROGRESS: 58% ... 64% ... 71% ...]
І раптом під стелею коридору щось тихо, сухо клацнуло.
Червона лампочка аварійної сигналізації на стіні спалахнула яскравим кривавим світлом. Звуку не було — це була «тиха тривога», прямий сигнал на пульт охорони про несанкціоноване підключення до закритої магістралі.
У моїй кишені розірвався телефон.
Я висмикнула слухавку. У динаміку крізь завивання мотора кричала Оксана:
— Віто! Тікайте! Марк не вдома, він був біля бази! Я бачила у вікно гелендваген, вони заїжджають через нижні ворота!
Тієї ж миті зовні, на під'їзній дорозі до корпусу, темряву розрізали сліпучі промені дальніх фар. Дві важкі машини на швидкості загальмували прямо перед нашими дверима, вибиваючи гравій з-під коліс.
— Яно! — мій голос зірвався на крик. — Скільки?!
Яна сиділа перед терміналом, її пальці біліли на клавіатурі: