Задні двері елінгу відчинилися з глухим скрипом, випускаючи нас у молочно-білу стіну річкового туману.
Тут пахло гнилим баговинням, мокрим залізом і дикою, промерзлою сирістю. Міські звуки зникли, розчинившись у важкій ранковій тиші. Було чути лише плескіт води та шелест сухих очеретів під поривами холодного вітру.
— Сліди йдуть праворуч, — тихо сказала Яна. Вона опустилася на одне коліно, розглядаючи прим'яту жухлу траву біля порога. — Трава зламана на висоті коліна. Він не йшов — він повз або тягнув ногу.
На вологій землі чітко вирізнялася переривчаста, масна смуга, немов хтось волочив за собою важкий мішок. І темні плями. Багато темних, майже чорних на сірій землі плям.
— Швидше, — мій голос зірвався на хрип.
Ми пішли вздовж вузької стежки, яка петляла крізь щільні хащі очерету. Стебла заввишки у два людські зрости били по обличчю, дряпали руки земля під підошвами кросівок чавкала, ноги роз'їжджалися в липкому мулі.
Я дістала з кишені складаний ніж — єдину подобу зброї, що була зі мною, — і міцно стиснула пластикове руків'я. Долоня спітніла попри морозний вітер.
— Владе! — гукнула я пошепки, боячись подати голос надто голосно. — Владе, це ми!
Відповіддю був лише сухий шелест очерету.
— Віто, стій, — Яна раптом схопила мене за край куртки.
Вона вказала вперед. За десять метрів від нас стежка впиралася в напівзатоплений понтон, біля якого іржавів старий, безмоторний катер. Носова частина човна зарилася в прибережний мул, а кокпіт був завалений трухлявими дошками та брудним брезентом.
Між очеретом і бортом човна темніла неприродна, нерухома пляма.
Я рвонула вперед, не розбираючи дороги, провалюючись у крижану багнюку майже по кісточки. Зрізала гілки ножем, прориваючись крізь сухі стебла.
— Влад!
Він лежав на боці, підібгавши коліна до грудей, у вузькій ямі між днищем катера та вологим піщаним пагорбом.
Картина, що відкрилася, випалила залишки повітря з моїх легень.
Його чорне худі було розірване на правому боці — тканина просякла кров'ю настільки, що стала важкою, блискучою й липкою, прилипнувши до ребер. На затягнутій брудним бинтом рані виразно виднівся рваний прокол, краї якого взялися синім, мертвотним набряком. Обличчя брата було сірим, як мокрий пісок під його головою, губи пошерхли й посиніли від холоду. Кісточки пальців лівої руки були збиті в суцільне багряне місиво.
Але найстрашнішим було інше: його права рука, мертво затиснута в кулак, щосили притискала до грудей невелику пластикову коробку, обмотану шарами будівельного скотчу.
— Владе, чуєш мене?! Владе! — я впала на коліна прямо в багнюку.
Мої пальці торкнулися його шиї. Шкіра була крижаною, вкритою липким, лихоманковим потом. Пульс під пальцями бився слабко, хаотично, наче розбитий годинниковий механізм, який ось-ось зупиниться: тук... тук............ тук.
Яна опустилася поруч. Її пальці не тремтіли — вона миттєво підтягнула край його худі вгору, оцінюючи поранення.
— Колота рана, — її голос звучав рівно, але щелепи були стиснуті так, що випиналися жовна. — Арматура або залізний штир. Пробито міжреберні м'язи. Бинт не тримає, у нього внутрішня кровотеча. Віто, він переохолоджений. Якщо температура впаде ще на пару градусів — почнеться фібриляція.
Яна у минулому році поступила на медичний, але на першій же сесії зрозуміла, що медицина це не її. Тому вона знала, що саме не так з Владом все до дрібниць.
Влад раптом судомно сіпнувся. З його горла вирвався сиплий стогін, і з куточка розбитих губ потекла тонка цівка крові. Повіки здригнулися, важко піднялися. Каламутні, майже неживі очі блукали по молочному туману, поки нарешті не зачепилися за моє обличчя.
— Ві... та?.. — звук був ледь чутним, схожим на шелест мертвої трави.
— Я тут, малий. Я тут, — я нахилилася до нього, накриваючи його крижану щоку тремтячою долонею. — Ми прийшли.
Він спробував поворухнутися, але глухий біль розірвав його груди. Пальці, що стискали обмотану скотчем коробку, судорожно розтиснулися, штовхаючи її мені в долоню:
— Забери... — прохрипів він, хапаючи ротом повітря, наче риба, викинута на берег. — Там... батько... бухгалтерія... Бойко знає...
— Замовкни, бовдуре, мовчи, — у мене з очей бризнули злі, гарячі сльози, які я не в силах була стримати. — Дихай. Просто дихай, чуєш?
— Віто, телефон! — різко кинула Яна, дивлячись на екран свого мобільного.
На дисплеї спалахнуло сповіщення від Лесі: три знаки оклику поспіль. Домовлений сигнал тривоги.
А за секунду крізь густий туман з боку бетонного пірса долинуло глухе, металеве гупання важких дверей позашляховика. Потім ще одне. І глухі накази коротких команд.
Вони приїхали. Марк чи його бійці перевіряли периметр станції.
Влад почув цей звук. Його зіниці розширилися від тваринного страху, він смикнувся, намагаючись підвестися, але рана в боці відгукнулася новим спалахом — тіло брата вигнулося, і він безсило обм'як у мене на руках, остаточно провалюючись у темряву непритомності.
— Вони на станції, — прошепотіла Яна, підводячись і вдивляючись крізь очерет у бік ангарів. — Перекривають дорогу.
Я сховала пластикову коробку за пазуху, застебнула куртку й підсунула руки під пахви непритомного брата.
— Хапай його за ноги, — наказала я сестрі, відчуваючи, як страх всередині випалюється до попелу, поступаючись місцем глухій, крижаній люті. — До води. До човнів. Живими вони нас не візьмуть.