Наша спільна квартира на четвертому поверсі старої хрущовки зустріла нас глухою, холодною тишею.
Тут все ще пахло смаженою картоплею, яку Оксана готувала перед виходом, і яблучним гелем для душу. На вішалці в коридорі висіла спортивна сумка Влада з логотипом футбольного клубу, а під лавкою стояли його брудні бутси. Здавалося диким, що ще кілька годин тому наше життя було нормальним — зі сварками за чергу у ванну, запізненнями на пари й розкиданими шкарпетками.
Леся влетіла до його крихітної кімнати першою і різко смикнула за ланцюжок настільної лампи. Жовте світло залило вузьке ліжко, постер з Шевченком на стіні та завалений зошитами письмовий стіл.
— Шукайте все, що здається дивним, — мій голос прозвучав сухо. — Чеки, записки, блокноти, флешки. Будь-який папірець із номерами чи адресами.
Оксана опустилася на коліна біля комода, висуваючи шухляди з футболками, Леся почала хаотично перевіряти полиці з книгами, а Яна мовчки підійшла до шафи, знімаючи його зимові куртки з вішалок і методично заглядати у кишені та підкладку.
Я підійшла до столу. Перегорнула спортивний щоденник: графік тренувань, режим сну, записи про калорії. Усе виглядало ідеально чисто до середини минулого місяця. Потім записи просто обривалися. Замість тактичних розборів матчів на останніх сторінках з'явилися незрозумілі комбінації цифр і якісь абревіатури, написані квапливим почерком: «С-4», «04:00», «Сервер-Т».
— Дивіться, — Яна різко повернулася від шафи.
У її пальцях щось тьмяно блиснуло. Вона тримала важкий металевий жетон на чорному паракордовому шнурку, який витягла з потайної внутрішньої кишені старого спортивного пуховика.
Я ступила крок уперед і вихопила його з її рук.
Серце пропустило важкий удар.
Це була не просто жетон. Це був чорний матовий метал, вигравіруваний череп із перехрещеними кістками та лаконічний напис знизу: «TITAN / VIP-LEVEL». На зворотному боці була вмонтована магнітна смуга й чіп безконтактного доступу.
— Що це таке? — злякано підвела очі Оксана, тримаючи в руках клубок шкарпеток. — Якийсь сувенір?
— Це не сувенір, — мої пальці міцно в'їлися в гострі краї металу. Я надто добре знала цей логотип. Надто часто я бачила його за своєю барною стійкою. — Це перепустка в закриту зону нашого клубу. До підвалу.
— У який ще підвал? — насупилася Леся, підходячи ближче. — Там же тільки склади для алкоголю й вентиляційна шахта.
— Офіційно — так, — сказала я крізь зуби, відчуваючи, як гнів випалює залишки втоми. — Але є службові двері за трансформаторною будкою. Ті, куди заходить особиста охорона власника будівлі. Туди ніколи не пускали звичайний персонал. Щоночі вівторка та середи повз мій бар проходили люди в дорогих костюмах і бійці зі спортивними сумками. Вони показували охороні саме такі жетони, щоб пройти повз металошукачі.
Я підняла жетон до світла лампи.
— Влад не просто ходив у качалку. Він був там. У цій закритій зоні.
— Але навіщо йому туди?! — скрикнула Леся, хапаючись за голову. — Він же спортсмен! У нього через два місяці мав бути перегляд у молодіжну збірну! Які підвали, Віто?!
— Бо там крутяться швидкі й дуже брудні гроші, — тихо, майже пошепки сказала Яна. Її обличчя залишалося спокійним, але пальці здригнулися. — І саме тому в нього були забиті ребра та збиті в м'ясо кісточки пальців. Він виходив на ринг без правил.
У кімнаті запала задушлива тиша.
Ми дивилися на цей шматок заліза, як на вирок. Футбол був його мрією, але футбол не оплачував борги за квартиру й ліки, які ми купували, коли Леся минулої зими ледь не злягла з пневмонією. Він вирішив закрити все сам. Одними кулаками.
Раптом тишу розірвала гучна, коротка вібрація.
Ми всі здригнулися. Оксана квапливо витягла смартфон із задньої кишені джинсів. Її пальці зависли над екраном, а обличчя залила дивна, густа фарба.
— Це Влад?! — Леся кинулася до неї, ледь не вибивши телефон.
— Ні... — Оксана швидко притиснула екран до грудей, але я встигла помітити сповіщення в Телеграмі від користувача з лаконічним ніком «М.». — Це... Марк. Мій знайомий.
— Покажи, — я зробила крок вперед і простягла руку.
— Віто, це просто приватне повідомлення, він не має стосунку до...
— Я сказала: покажи телефон, Оксано, — мій голос пролунав із такою льодяною люттю, що сестра безпорадно опустила плечі й розблокувала екран.
Я взяла телефон.
М. (23:42):
«Привіт, красуне. Не спиш? Щось ти рано втекла з клубу, я якраз під'їжджав до нього. Ти якась напружена була останні дні. Як там твої сестри? Віталіна на зміні? І де твій молодший братик, до речі? У нього все добре?»
Мороз пробіг від потилиці до самих п'ят.
Кожне слово, кожен знак питання в цьому нібито «турботливому» повідомленні тепер виглядав не як флірт. Це був обережний, вивірений допит.
Я підвела очі на Оксану:
— Що ти йому розповідала?
Оксана злякано відійшла назад, впершись спиною в комод:
— Нічого особливого! Клянуся! Ми познайомилися два тижні тому біля входу в клуб, він пригостив мене кавою, підвіз один раз до модельного агентства... Він просто розпитував про життя! Я сказала, що ми живемо всі разом, що Віта працює в барі, що Леся в театрі, а Влад грає за місцеву молодіжку...
— Ти розказала абсолютно чужому чоловіку всю нашу біографію?! — вибухнула Леся. — Ти при своєму розумі, Оксано?!
— Звідки я могла знати?! — захлинулася сльозами Оксана, закриваючи обличчя руками. — Він був ввічливим! Дарував квіти, питав, як справи, казав, що може допомогти мені з контрактом! Я думала, я йому просто подобаюся!
— Хто він такий? — я перебила їхній крик, схопивши Оксану за зап'ястя. Не боляче, але міцно, змушуючи дивитися прямо на мене. — Ким він працює? Як його повне ім'я?
— Я... я не знаю прізвища, — затинаючись, прошепотіла вона, розмазуючи сльози по щоках. — Він сказав тільки, що керує безпекою в кількох закладах у центрі. Їздить на чорному «Гелендвагені». І... і в нього на шиї є татуювання. Чорний вовк чи щось таке...