1 глава

«Коли б'ють одного — відповідають усі п'ятеро.» 

Влад.

За годину до відкриття в клубі завжди пахло однаково: вивітреним джином, вологою ганчіркою та свіжозмеленою кавою, яку Віта варила виключно для себе. Важкі басові колонки ще мовчали, напівтемрява залу здавалася майже затишною, а перевернуті стільці стирчали ніжками догори.

Я натягнув рукави чорного худі так низько, як тільки міг, сховавши збиті до крові кісточки пальців. Під ребрами нило — тупий, гарячий пульс нагадував про вчорашній бій щоразу, коли я робив глибший вдих.

— Владе, ти свій лимонад пити збираєшся, чи мені його в раковину вилити? — пролунав голос Віталіни.

Вона стояла навпроти, за барною стійкою, методично натираючи скляний келих білим рушником. Її погляд — той самий, чіпкий, яким вона щоночі сканувала неадекватних клієнтів, — ковзнув по моїх плечах. Я змусив себе випрямитися, не подаючи знаку, що кожен рух дається через силу, і підсунув до себе високу склянку з льодом.

— Збираюся, — я взяв напій лівою, цілою рукою і видавив чергову спокійну посмішку. — Просто насолоджуюся тишею, поки Леська не зайшла на другий раунд.

— Я все чую! — вигукнула Олеся з іншого кінця стійки, навіть не відриваючись від дзеркальця. Вона різко крутнулася на круглому стільці, ледь не збивши порожній шейкер. — І це, між іншим, був не скандал, а здорова творча експресія! Режисер — придурок. Як можна ставити мізансцену спиною до глядача, коли мій монолог — це кульмінація всієї дії?

— Дуже просто: він хотів дати глядачам шанс перепочити, — не підводячи голови, кинула Яна. Вона сиділа на краєчку високого дивана в кутку, закутана у безрозмірний в'язаний кардиган, і повільно перегортала сторінку якоїсь пошарпаної книги з філософії.

— Зрадниця, — пирхнула Леська, але без образи. Вона перевела погляд на Оксану, яка сиділа поруч, зосереджено втупившись у підсвічений екран смартфона. — Оксано, ну скажи їм! Хіба я не маю рації?

Оксана здригнулася, наче її висмикнули з зовсім іншого виміру, швидко провела пальцем по екрану, блокуючи телефон, і лише тоді підвела ідеально підфарбовані очі. На її обличчі майнула загадкова, трохи розгублена напів усмішка, яку вона миттєво змахувала на кастингах.

— Що? А, так, звісно, Лесь, він придурок, — швидко мовила вона, поправляючи пасмо волосся.

— З ким ти там знову переписуєшся з таким виразом обличчя? — підморгнув я їй через стійку, намагаючись тримати звичний тон нахабного молодшого брата. — Знову черговий спонсор із глянцю розказує казки про високу моду?

Оксана злегка почервоніла і закотила очі: 

— Не починай, Владе. Це просто… знайомий. Цікавився моїми планами на вихідні.

— Дивись мені, — кинула Віталіна, ставлячи на стійку келих із глухим стуком. — Знаю я цих твоїх клубних «знайомих». Половині з них місце в моєму чорному списку на вході.

— Ой, та облиште ви її, хай людина мріє! — Леся демонстративно відкинула дзеркальце й підперла підборіддя долонею. — Ми взагалі перед вашим приходом сперечалися про нормальні речі. Ось скажіть: якщо купувати будинок, то який? Я вважаю, тільки сучасний хай-тек за містом. Величезні панорамні вікна в підлогу, тераса на даху, простір! Виходиш вранці з чашкою кави, а навколо — сосни.

— І рахунки за опалення таких вікон завбільшки з бюджет невеликої країни, — сухо кинула Яна, не відриваючись від книги.

— Зате красиво! — не здавалася Леся. — Оксанко, ну а ти про який мрієш?

Оксана замріяно усміхнулася, покрутивши в пальцях телефон: 

— Десь біля великої води. Щоб затишний старий котедж, дерев'яні віконниці, шум хвиль під вікном і жодного міського шуму.

— Чудово. Одна хоче жити в скляному акваріумі, інша — у рибальській халупі, — підсумував я, спираючись ліктем на стійку й намагаючись тримати невимушений тон, хоча кожен глибший вдих відлунював болем у забитих ребрах. — А мені, наприклад, завжди вистачало нашого горища біля старої човнової. Пам'ятаєте? Там, де дошки скриплять над водою, а від протягів рятує тільки старий вовняний плед.

— Дякую, Владе, дуже комфортно, — закотила очі Леся. — Рівень: безпритульний романтик.

— Зате там нас у дитинстві ніхто й ніколи не міг знайти, — тихо посміхнувся я, зустрівшись поглядом з Вітою. — Навіть коли ти з ліхтарем обходила весь берег.

Вони сперечалися, жартували, перекидалися шпильками — звичний, рідний хаос, який супроводжував нас все життя. Скільки себе пам’ятав, нас завжди було п’ятеро проти решти світу. Коли батьки просто зникли одного дня, залишивши нам порожні кімнати та рахунки за оренду, я пообіцяв собі одну річ: що б не сталося, я зроблю все, аби вони не відчували цього тягаря. Футбол був шансом, але спорт рухався надто повільно, а борги капали щодня. І саме тому вчора я вийшов на той клятий ринг.

У кишені джинсів раптово ожив телефон. Коротка, важка вібрація.

Я завмер, не дістаючи телефон. За нею пішла друга вібрація, третя — тривожний вхідний дзвінок із номера без імені. Потім усе стихло, і екран засвітився від вхідного повідомлення.

Я скосив очі, ледь опустивши долоню в кишеню, щоб ніхто не помітив: «Ти не ліг у третьому, хлопчику. Тепер твоя ставка зросла. Ми знаємо, де ти тренуєшся, і знаємо бар, де стоїть твоя сестра. Чекаємо за годину на старій базі. Якщо смикнешся — почнемо з дівчат».

Кров миттєво відлила від обличчя, а в роті стало сухо й гірко, як від паленого заліза. 

— Влад? — голос Віти пролунав надто близько. Вона перестала протирати стійку, і її темні очі вперлися прямо в моє обличчя. — Ти чого такий білий? Щось із суботньою грою?

— Та ні, все нормально, — я змусив себе хмикнути, хоча голос прозвучав на пів тону глухіше, ніж зазвичай. Пальці в кишені міцно стиснули телефон, екран якого знову згас. — Тренер здурів на фоні півфіналу. Пише, щоб я був на базі за сорок хвилин. Хоче прогнати додаткову тактичну схему.