— Знаєш, мені часто сниться наша школа, — Аліна усміхнулася, обхопивши долонями горнятко з кавою. — Навіть не знаю, чому я тобі про це розповідаю, але ти ж там головний герой.
Олег зацікавлено підняв брови.
— Невже? І що цього разу я накоїв?
— Та нічого особливого. Ми знову маленькі. Років по вісім, мабуть. Я біжу шкільними сходами, як завжди, поспішаю кудись, перестрибую через сходинки. А потім раптом чую тріск. Сходи починають руйнуватися просто під моїми ногами. Я намагаюся вхопитися за поручень, але він ламається, і я падаю вниз.
Вона на мить замовкла, ніби знову побачила перед собою ту картину.
— І тут з'являєшся ти. Маленький із переляканими очима. Хапаєш мене за руку й кричиш: «Тримайся, Аліно! Я тебе не відпущу!» А потім витягуєш мене на безпечне місце. І знаєш, що найдивніше? Ти завжди встигаєш. Завжди мене рятуєш.
Олег усміхнувся, але нічого не сказав, даючи їй договорити.
— Цей сон повторюється вже багато років. Не постійно, звісно, але завжди в один і той самий період. Перед чимось важливим. Коли я стою перед серйозним рішенням, коли маю зробити якийсь великий крок або коли в житті ось-ось щось зміниться. І щоразу мені сниться наша школа, ті самі сходи й ти, який мене рятує.
— Цікаво, — нарешті промовив Олег. — Виходить, я в тебе такий собі персональний рятувальник?
— Не зазнавайся, — засміялася Аліна.
Аліна опустила очі до горнятка, ховаючи усмішку. І раптом подумала, що, можливо, саме тому цей сон ніколи не змінювався. Десь глибоко в її пам'яті Олег назавжди залишився тим восьмирічним хлопчиком, поруч із яким навіть найстрашніше падіння не здавалося таким уже страшним.
— Я іноді думаю про наше дитинство й дивуюся, як багато тоді здавалося важливим. Пам’ятаєш, як ми могли цілий день обговорювати, хто з нас швидше добіжить до річки?
— Або хто знайде більше каштанів.
— Або хто довше протримається на гойдалці.
— Ти завжди програвав!
— Тому що ти хитрувала.
— Я була талановитою стратегинею.
Олег похитав головою, усміхаючись.
— А пам’ятаєш, як я порвав штани, коли перелазив через паркан біля твого будинку?
Аліна прикрила рот долонею.
— Господи! Звісно, пам’ятаю! Ти тоді так злякався, що кілька хвилин просто стояв і дивився на дірку, ніби це була найбільша катастрофа у світі.
— Мама б мене вбила.
— Ти сказав, що впав із велосипеда.
— А ти видала мене з першого ж слова!
— Я не видала! Я лише сказала твоїй мамі, що велосипеда поруч не було.
— Оце і називається видати людину.
Вони сміялися, згадуючи, як того вечора Аліна принесла з бабусиної кімнати довгу циганську голку, нитки й узялася лагодити його штани. Вона тоді страшенно пишалася, що їй довірили таку важливу справу, а Олег сидів на краєчку стільця й боявся поворухнутися.
— Ти ще й казала, що колись станеш відомою кравчинею, — нагадав він.
— Я багато чого обіцяла в дитинстві.
— Наприклад, що ніколи не перестанеш зі мною дружити.
На цих словах його голос став тихішим.
Аліна поглянула на нього. Усмішка залишилася на її губах, але в очах з’явилося щось задумливе.
— Ми й не перестали, — відповіла вона після короткої паузи. — Просто життя розвело нас різними дорогами.
Олег повільно кивнув.
— Так. Мабуть, так і буває.
Він не намагався заперечувати, що колись вони були дуже близькими. Не вдавав, ніби ті роки нічого не означали. І не перетворював їхні спогади на щось сумне чи незручне.
Вони обоє знали: дитяче кохання не обов’язково має стати історією на все життя, аби залишитися важливим. Іноді воно просто вчить нас любити — щиро, без розрахунку, без страху здатися смішними.
А потім ми дорослішаємо.
Обираємо інших людей, створюємо сім’ї, стаємо батьками, вчимося прощати, поступатися й нести відповідальність. І все ж десь глибоко в душі залишається та маленька частинка нас, яка пам’ятає перші подарунки, несміливі усмішки, записки, написані нерівним почерком, і руки, що колись тримали твою долоню дорогою зі школи.
— Аліно, — покликав Олег.
— М?
— Ти щаслива?
Запитання було простим. Він не сказав його з надмірною серйозністю, не відвів погляду, не намагався приховати за жартом. Просто запитав, так, як запитують близьку людину, якій справді бажають добра.
Аліна задумалася.
За вікном дощ поступово слабшав. На склі залишалися довгі прозорі доріжки, а світло ліхтарів відбивалося в калюжах. У кав’ярні стало ще затишніше, і їй зовсім не хотілося кудись поспішати.
— Так, — нарешті відповіла вона. — Щаслива. Не щодня, звісно. Буває, що я втомлююся, нервую, злюся через дрібниці. Інколи мені здається, що я нічого не встигаю й усім щось винна. Але потім Софійка обіймає мене за шию, Андрій приносить додому мої улюблені тістечка, і я розумію, що все на своєму місці.
Вона усміхнулася, дивлячись на чашку.
— Напевно, щастя не завжди схоже на щось велике. Частіше воно в таких дрібницях, які помічаєш лише тоді, коли зупиняєшся.
Олег слухав уважно, не перебиваючи.
— Мені подобається, як ти це сказала, — промовив він. — Я теж щасливий. У мене чудова дружина, діти, справа, яку я люблю. Буває важко, буває, що хочеться бодай на день зникнути кудись, де ніхто не телефонує й не ставить запитань. Але я повертаюся додому, бачу, як Єва біжить мені назустріч, як Марко намагається розповісти одразу десять історій, а Ірина лише усміхається й питає, чи я вечеряв… І розумію, що заради цього все й варте зусиль.
— Тоді ми з тобою багато чого навчилися, — сказала Аліна.
— Чого саме?
— Цінувати те, що маємо.
Олег підняв чашку.
— За це й вип’ємо.
— За це, — погодилася вона, торкаючись своєю чашкою його чашки.
Легкий дзенькіт порцеляни розчинився в тихій музиці.
Вони продовжили розмову. Згадували спільних знайомих, дивувалися, хто де опинився, обмінювалися кумедними історіями про дітей. Аліна показала фотографію Софійки в новій сукні, яку донька категорично відмовлялася знімати навіть перед сном. Олег у відповідь продемонстрував світлину, на якій його молодша донька розмальовувала обличчя старшого брата фломастерами.