Травневий вітер обтрушував зі старих яблунь білі пелюстки, засипаючи ними торішнє листя й свіжі стружки біля ґанку. Над Княгинином пахло розігрітим руберойдом, сосновою смолою й сирою землею. Анджей сидів верхи на крайній крокві веранди. На ньому були витерті робочі джинси з темними плямами від мастила, стара сіра футболка й чорний неопреновий наколінник, що туго стягував праве коліно. У зубах стирчав олівець, а на лобі темніла смуга сажі.
Гоп! Гоп! Дзень!
Важкий молоток у його руці ходив ритмічно, заганяючи довгі цвяхи-сороківки в новий сосновий брус з одного удару. Унизу на похилій драбині стояв чотирнадцятирічний Денис, міцно вчепившись у щаблі засмальцьованими пальцями.
— Дядьку Анджею, лівий лист трохи криво йде! — гукнув хлопець, мружачись від сліпучого сонця. — Зазор міліметрів на п’ять гуляє!
Анджей виплюнув олівець у долоню, потер вилицю:
— Там брус іще дідової сокири пам’ятає, малий. Стій рівно й драбину тримай, а не геометрію мені читай.
Двері веранди рипнули. На поріг вийшла Ліза у тонкій домашній сорочці з закоченими рукавами, з волоссям, недбало зібраним на потилиці важкою сталевою дужкою. Вона тримала скляний глечик із холодним яблучним узваром, по стінках якого стікали чисті краплі конденсату.
— Якщо ви мені завалите балку над дверима, то спати будете в сараї біля лопат, — спокійно повідомила вона, ставлячи глечик на дерев’яні поручні. — Обоє.
Анджей з’їхав по драбині вниз, пружинячи на здоровій нозі. Скинув рукавиці, узяв глечик обома долонями й жадібно, довго пив просто через край, витираючи підборіддя тильним боком зап’ястя:
— Не впаде. Там залізо намертво взялося. Ще нас перестоїть.
Денис підхопив склянку, теж ковтнув холодного узвару, глянув на годинник:
— Я побіг, дядьку Анджею. Мені ще до мами в магазин забігти треба. У вівторок на шосту в залі?
— На пів на шосту, — відрізав Анджей. — І бинти випери, бо смердять, як стара ганчірка.
Хлопець кивнув, підхопив рюкзак і поскакав до хвіртки. На кухні пахло свіжим кропом і смаженою цибулею.
На білих дверцятах старого холодильника під червоним пластмасовим магнітом-помідором висів акуратно складений бланк: квитанція про сплату державного мита за реєстрацію шлюбу у франківському РАЦСі на Галицькій.
Аліса сиділа за столом, підібгавши босі ноги під лаву, і ліниво гортала конспект із біології, намазуючи на хліб домашній сир:
— Мам, ви реально в п’ятницю о другій годині просто підете й розпишетеся? У джинсах?
Ліза біля плити помішувала борщ:
— А в чому мені йти? Фату натягнути й лімузин на Садову замовити, щоб він у багнюці біля Стефи застряг?
— Ну, хоч торт буде?
— Буде. Анджей сказав, що в «Надії» куплять великий горіховий. Після розпису поїдемо заберемо, а о п’ятій у нього молодша група в «Титані».
Аліса фиркнула в чашку:
— Дика в вас романтика, звичайно. Але якщо без п’яних троюрідних дядьків із Коломиї, то я за.
Штамп реєстрації місця проживання в паспорті Анджея стояв іще з лютого. Марина в ЦНАПі тоді особисто наліпила захисну марку, ляснула круглою печаткою на п’ятій сторінці й урочисто вручила Лізі коробку чорносливу в шоколаді зі словами: «Ну нарешті, Завадська, хоч комусь у цьому житті пощастило».
О п’ятій вечора телефон на підвіконні заспівав знайомим переливом WhatsApp. Ліза витерла мокрі руки об фартух, провела пальцем по склу. На екрані миттєво з’явилася залита італійським сонцем тераса в передмісті Болоньї.
Марко в темних окулярах і білій лляній сорочці тримав у руці келих просекко й завзято жестикулював:
— Andrea! Ciao, amico! — загорлав він так, що шибки задзвеніли. — Як дах?! Ти поклав метал чи покликав тих ваших криворуких майстрів?!
Анджей саме зайшов із веранди, на ходу миючи руки з милом. Підійшов до столу, нахилився до екрана, насупивши темні брови:
— Сам поклав, Марко. Залізо міцне, прокатане. Ніяких майстрів.
— Bravissimo! — Марко цокнув келихом об камеру.
У кадр упевнено всунулося кругле, засмагле обличчя Оксани:
— Лізко! Здоров! Ти мені скажи головне: ти того кислотного светра вже спалила? Бо Марко досі згадує, як ти на кухні світилася, як аварійний знак на автобані!
Ліза засміялася. Взяла телефон, вийшла на ґанок і перевела камеру на старий дерев’яний сад під горіхом. Там, біля круглого столу, стояло глибоке дідусеве крісло. На ньому, акуратно розстелений на дощатому сидінні, лежав той самий велетенський, шалено волохатий бірюзово-малахітовий мохер із перламутровими ґудзиками. Він більше не ліз у рукава. Він служив ідеальною, незнищенною підстилкою для вечірніх чаювань на свіжому повітрі.
Оксана на тому боці зв’язку замовкла на секунду, а потім гучно, на всю терасу розреготалася:
— Боже, Завадська... Ти навіть ганчірку на пенсію відправити не можеш без практичної користі!
Близько сьомої за парканом рипнула сусідська хвіртка.
#2912 в Любовні романи
#1290 в Сучасний любовний роман
#388 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.11.2026