Галицька зустріла їх порожніми вечірніми тротуарами й свіжим, лапатим снігом, що глушив кроки. До Садової вони пленталися майже пів години. Анджей помітно накульгував на праву ногу, хоч і намагався тримати спину рівно. Його рука лежала на плечі Лізи. Важка, гаряча навіть крізь товсту тканину куртки. Ліза тягла його брезентовий рюкзак, загрузаючи чоботями в заметах, але не скиглила.
Аліса бігла попереду, хрумтячи незайманим снігом, і першою штовхнула залізну хвіртку. У коридорі будинку вдарило густим, ситим теплом. Старий котел у підвалі рівно гудів пальником, тримаючи свої залізобетонні шістдесят градусів.
Анджей із глухим стогоном опустився на низький дерев’яний ослінчик біля вішалки. Спробував зігнутися, щоб розв’язати шнурки на правому черевику, але зв’язка під коліном смикнула так, що він аж щелепи зціпив.
— Сиди вже, — Ліза скинула рюкзак на підлогу й опустилася перед ним навколішки просто на килимок.
Пальці її спритно підчепили заледенілий подвійний вузол. Вона стягнула з нього важкий мокрий черевик, потім обережно стягнула вовняну шкарпетку. Долоня її лягла на його затерплу ступню, розтираючи крижані пальці.
Анджей завмер, дивлячись на її маківку, де з-під хустки вибилися руді кучері:
— Лізо, кинь, я сам міг...
— Бачила я, як ти міг. На одній нозі до ранку стрибав би.
Аліса тим часом скинула куртку, повісила на гачок і окинула їх скептичним поглядом:
— Я в душ. Якщо будете сваритися через мазі, то робіть це пошепки, мені ще конспект з історії повторювати.
Вона хряснула дверима своєї кімнати, відрізаючи дорослих від свого підліткового всесвіту.
О десятій вечора кухня нагадувала польовий шпиталь.
Єдине світло йшло від лампи над столом. Поруч із чайником лежав рулон еластичного бинта, розкритий тюбик німецької мазі та блістер ібупрофену.
Анджей сидів у одних трикотажних штанах, задерши праву холошу вище коліна. Суглоб помітно набряк, під шкірою пашіло жаром. Він похмуро крутив у пальцях грановану склянку з водою:
— Терпіти не можу почуватися розваленим коритом. З’їздили в гори, блін.
Ліза стояла між його розведеними колінами. Вона видавила товсту смужку мазі, розтерла її долонями по гарячій шкірі, а потім узяла бинт. Мотала впевнено, вісімкою, перехрещуючи стрічку під чашечкою — точно так, як він показував пацанам у залі:
— Стули пельку, Добжинський. Тобі сорок років, а не двадцять. Ребра ламані, зв’язки тягнуті. Нормальне живе тіло. Чи ти думав, що до ста років будеш із розвороту по печінках гатити?
Анджей ковтнув таблетку, запив водою й подивився на неї спідлоба:
— До ста не обіцяю, але до шістдесяти мішок ще полуплю.
— Полупить він... — Ліза закріпила край бинта металевими гачками й ляснула його по здоровому стегні: — Не туго?
— Нормально. Як рідне.
Він не прибрав руки. Коли вона випрямилася, щоб віднести мазь на поличку, його пальці перехопили її зап’ястя. Повільно, без ривка потягнули до себе. Ліза не опиралася. Вона сіла поруч на край лави, відчуваючи, як від його оголеного плеча йде сухий, міцний жар.
На кухні запала тиша. Чути було тільки, як за вікном вітер мете сніг по залізному відливу.
— Анджею, — тихо промовила вона, дивлячись на свої руки. — А що далі? Ну, гори закінчилися. Завтра неділя. Ти відлежишся. А потім?
Він помовчав. Повільно провів великим пальцем по тильній стороні її долоні — шорстким, збитим суглобом по тонкій білій шкірі.
— А потім прийде понеділок, — відповів він рівно, без жодної патетики в низькому басі. — О пів на шосту тренування в залі, малі чекають. Потім треба купити мішок картоплі, бо дід біля вокзалу обіцяв привезти якраз чернігівську, розсипчасту. Розетку у веранді докручу... І якщо ти не проти, то я в середу занесу свій паспорт до твоєї Марини в ЦНАП.
Ліза здригнулася, підвела голову:
— До Марини? Нащо?
— Щоб штамп поставила. Реєстрація місця проживання: місто Івано-Франківськ, вулиця Садова, номер вісімнадцять. Якщо пустиш, звісно.
Вона закліпала, відчуваючи, як під повіками раптом запекло.
— На Садову?.. Анджею, тут дах навесні тече над ґанком. Тут підлога стара, скрипить. І пані Стефа через паркан цілими днями висить, вираховує, хто о котрій прийшов...
— Мені начхати на Стефу, — перебив він, дивлячись їй просто в очі. — І дах я перекрию, там роботи на два дні. Я люблю цю хату, Лізо. І господиню її люблю. Навіть у тому скаженому бірюзовому балахоні.
Ліза ковтнула гарячий клубок у горлі. Сльози таки бризнули з очей, але вона не стала відвертатися. Просто коротко, безпорадно засміялася, уткнувшись носом у його гарячу шию:
— Він не скажений... Він турецький. І не сідає.
Анджей глухо хмикнув, обняв її здоровою рукою поперек спини й міцно притиснув до себе.
У спальні було темно й свіжо. Кватирка була ледь прочинена на мороз.
Вони не розійшлися по різних кутках, як робили це всі попередні тижні. Ліза скинула халат, лишившись у простій домашній майці, і обережно забралася під важку ватяну ковдру.
#2881 в Любовні романи
#1282 в Сучасний любовний роман
#386 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.11.2026