О пів на восьму ранку на привокзальній площі стояла суцільна сиза каламуть. Франківська автостанція жила своїм звичним суботнім хаосом: гарчали старі жовті «Богдани», пахло горілою соляркою, мандариновими шкірками та сирим снігом.
Водій рейсу на Поляницю: кремезний гуцул у насунутій норковій шапці сидів та курив прямо у відчинені двері, збираючи в засмальцьовану жменю м’яті двадцятки й півсотні.
— Проходіт, проходіт, ззаду ще двоє сі влезе! — гаркав він у салон.
Вони втиснулися на заднє сидіння. Аліса одразу встромила у вуха навушники, притулилася шапкою до холодного запітнілого скла й за десять хвилин уже міцно куняла під глухий гул мотора.
Ліза з Анджеєм опинилися притиснутими одне до одного на вузькому дерматиновому диванчику. Знизу, прямо в коліна, шалено смалила пічка, а від вікна тягнуло морозним протягом. Ліза сиділа прямо, напружена, ховаючи підборіддя в комір. Після вчорашнього поцілунку біля гейзерної кавоварки повітря між ними все ще іскрило ніяковою тишею.
Анджей мовчки глянув на її руки, зціплені на колінах. Пальці в тонких міських рукавичках були білими. Він не став нічого питати. Просто розімкнув свої пальці, накрив її долоню важкою та гарячою і впевнено потягнув у глибоку кишеню власної зимової куртки. Ліза здригнулася, але руки не забрала. Усередині його кишені було тепло, пахло ялівцевою жуйкою й металом ключів. Вона повільно видихнула й розслабила плечі. Так вони й їхали крізь Надвірну та Яремче. Мовчки, відчуваючи крізь шар тканини пульс одне одного.
Татарів зустрів їх сліпучою, дзвінкою білизною. Тут не було міської багнюки: сніг лежав пухким метровим шаром, на гілках старих смерек висіли важкі білі шапки, а повітря пахло крижаною водою та смолою так густо, що при першому вдиху запекло в горлі. Старий австрійський вокзал із темного різьбленого дерева виглядав як декорація до казки.
— Ого... — Аліса вивалилася з маршрутки, стягнула навушники й озирнулася на гори, що підпирали темно-синє зимове небо. — Це вам не спа-басейн у Яремчі. Тут реально тайга.
Ліза зробила десять кроків по рипучому гравію й відчула, що починає закипати. Той самий базарний малахітовий мохер, натягнутий під пуховик, на свіжому повітрі перетворився на портативну термоядерну піч. Вона різко смикнула блискавку куртки вниз і на фоні білого карпатського снігу вибухнула сліпуча бірюзова кучугура волохатої вовни.
Аліса миттєво вихопила телефон:
— Мам, стій так! Це шедевр. Снігова людина на вигулі. Маркарова від одного цього луку здується.
— Фотографиня, рота закрий, — буркнула Ліза, обмахуючись рукавицею, але щоки її порожевіли зовсім не від злості.
Анджей підійшов до дівчинки, нахилився, перевірив шнурівку на її черевиках, смикнув за край підошви:
— Тримає. Шнурки під язичок сховай, щоб за гілки не чіплялися. Пішли до Пруту.
Підвісний міст через річку був атракціоном не для слабких духом. Дерев’яні дошки під ногами прогиналися, сталеві троси рипіли на морозі, а внизу з ревом неслася крижана чорна вода, розбиваючись об засніжені валуни. Аліса спочатку писнула, ухопившись обома руками за куртку Анджея, але коли дійшли до середини, уже сама розгойдувала місток і реготала на всю долину.
Вони звернули на стару лісову стежку під смереками. Сніг глушив будь-які звуки. Тільки сухе рипіння під підошвами й глухий шум вітру десь далеко у верхівках. Привал зробили біля поваленого стовбура бука, зчистивши з нього снігову шапку рукавицями.
— Їсти хочу, наче мене тиждень у підвалі тримали, — оголосила Аліса, падаючи на дерево.
Ліза сіла поруч, розстебнула рюкзак і урочисто дістала сріблястий пакунок із фольги:
— Марко передав прошутто й твердий сир. Я зранку бутербродів нарізала.
Вона розгорнула фольгу... і замовкла.
На морозі міський батон за дві години перетворився на міцну цеглу, а італійська шинка задубіла до стану пластику. Ліза спробувала вкусити шматок — зуби клацнули з сухим дерев’яним звуком. На додачу, коли вона відкрутила кришку термоса й налила в пластиковий ковпачок пахучого чаю з чебрецем, з’ясувалася ще одна деталь.
— Я цукор забула, — Ліза безсило опустила руки. — На підвіконні біля кавоварки лишила. Він зовсім гіркий. Я знову все переплутала.
Вона чекала, що зараз усе зіпсується: Аліса фиркне, Анджей насупиться, поїздка піде шкереберть, як завжди бувало в її минулому житті.
Анджей мовчки підійшов, узяв замерзлий бутерброд своїми важкими пальцями, зламав навпіл що хліб хруснув, як суха гілка. Вмочив край у гарячий чай і відправив до рота. Пожував, ковтнув, обтер вуса рукавом:
— Хрумтить. У Бангкоку перед боями ми сухий рис без солі гризли, бо вагу ганяли. А тут м’ясо справжнє. І чай пахне літом, а не цукровим сиропом. Нормальний обід.
Аліса перехопила свою половину, занурила у гарячу чашку й захрумтіла за обидві щоки:
— Мам, реально смачно. А Маркарова хай жує свої магазинні круасани в автобусі.
Ліза подивилася на них обох, узяла свій шматок і відчула, як під ребрами нарешті відпускає застарілий, кам’яний вузол тривоги. Їй більше не треба було складати іспити на ідеальність.
Біда трапилася на зворотному шляху. Стежка пішла круто вниз по кам’янистому схилу. Під пухким снігом ховалося слизьке, вологе коріння старих смерек.
#2894 в Любовні романи
#1283 в Сучасний любовний роман
#386 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.11.2026