Ранок п’ятниці пахнув не стільки кавою, скільки вчорашньою верандою.
Сонце ледь пробивалося крізь проклеєні шибки, вихоплюючи з напівтемряви стіл і чашку. Ліза стояла біля плити в тому самому бірюзовому мохері, закатавши рукава по лікті. Волосся тримала чорна сталева шпилька: намертво, без жодної зайвої волосини.
Вона потягнулася до чайника одночасно з Анджеєм. Його пальці накрили її долоню на металевій ручці: гарячі, важкі, шорсткі. Ліза завмерла. Обоє не відсмикнули рук, але й не поворухнулися.
— Чайник закипів, — глухо сказав він їй у потилицю.
— Бачу.
— Налити?
— Сама можу... — вона ковтнула клубок у горлі. — Тобто налий. Будь ласка.
Анджей ледь помітно сіпнув куточком рота, налив окропу у два горнятка, поставив на стіл і обернувся:
— Лізо, перестань дивитися на мене так, ніби я зараз покличу нотаріуса оформляти вчорашні слова.
Вона спалахнула, як сухий штапик, але відповісти не встигла.
У коридорі зачовгали капці, рипнули двері, і на кухню висунулася скуйовджена Аліса з рушником через плече:
— Ви чого стоїте над тим чайником, як два стовпи? Тітка Оксана вже тричі дзвонила. Сказала, якщо ми за сорок хвилин не будемо біля готелю, вона Марка живим до вокзалу не довезе, бо він намагається натягнути на себе треті штани.
На пероні франківського вокзалу пахло соляркою, морозним димом і гарячими беляшами з привокзальних яток. Дизель на Львів уже глухо гуркотів, викидаючи в сиве небо важкі сірі хмари.
Марко стояв у пуховику, натягнутому поверх двох светрів, у вовняній шапці до самих брів і з шарфом, замотаним у три шари. Попри це, він усе одно пританцьовував на мерзлому бетоні. Побачивши Анджея, італієць розплився в щасливій посмішці й полез у кишеню великої дорожньої сумки.
— Andrea! Prendi questo! — Марко урочисто вручив йому важку, гранчасту металеву річ сріблястого кольору й фірмову пачку темної кави.
Це була класична восьмигранна гейзерна кавоварка «Bialetti».
— Турка це красиво, але гейзер то є дисципліна! — жестикулював Марко, випускаючи клуби пари. — Милом не мити! Тільки водою! Метал має пам’ятати смак зерна! Вари цій рудій синьйорі нормальний еспресо, бо вона від свого чаю колись прозорою стане!
Анджей покрутив холодний алюміній у пальцях, зважив на долоні.
— Дякую, Марко.
Чоловіки міцно стиснули долоні.
Тим часом Оксана відтягла Лізу до бетонної колони, поки Лука й К’яра робили спільне селфі з Алісою на фоні старого потяга. Старша сестра застебнула свій пуховик, глянула на Анджея, який стояв біля валіз і одним лише поглядом змусив відійти двох підозрілих вокзальних волоцюг.
— Лізко, подивися на нього, — сказала Оксана тихо, без звичного крику й повчань. — Він стоїть біля твоїх торб, як скеля. Досить вигадувати біди там, де їх нема. Ти все життя боялася бути комусь винною. Але ви з ним однакові: двоє битих людей, які нарешті зійшлися в одній точці. Дозволь собі хоч раз не готуватися до найгіршого.
Ліза мовчки кивнула, опустивши очі. Поїзд смикнувся, заскрипіли гальма. Обійми, галас, обіцянки дзвонити щонеділі. За п’ять хвилин червоні хвостові вогні вагонів зникли за стрілочним переводом.
— Я побігла, у мене ще географія не дороблена! — гукнула Аліса біля виходу з вокзалу й поскакала на маршрутку.
Анджей подивився на годинник:
— Мені треба в «Титан». Владислав хотів узгодити графік залу для малих на наступний тиждень. Ти додому?
— Я... — Ліза на мить завагалася. У голові виринула думка про завтрашню обіцянку відвезти Алісу в гори. Анджей оплачував продукти, лагодив хату, купив светр. Їй конче хотілося зробити щось самій. Без його гаманця. — Мені треба в одне місце. Я пізніше буду.
Він коротко кивнув і рушив у бік Сахарова.
Ліза впевненим кроком попрямувала до приміських кас. У тісному залі касового павільйону стояла задуха. Тітки з клунками, запах пиріжків і хрипкий гучномовець, який оголошував відправлення рейсів. Черга посувалася нервово.
— Жінко, швидше думайте! — гримнула крізь кругле віконце касирка з пергідрольною зачіскою. — У мене посадка за десять хвилин! Куди вам?!
— Мені... на ранок. До гір! — Ліза розгубилася під цим напором. — Туди, де смереки, приміський поїзд на сім сорок...
— Які смереки, ви напрямок назвіть! Рахівський чи на Коломию?!
— Той, що на сім сорок! Давайте три квитки!
Клацнули клавіші старого комп’ютера, друкарський апарат виплюнув три тонкі смужки термопаперу. Ліза відрахувала гроші, сховала квитки в кишеню пальта й вийшла на мороз із почуттям абсолютної перемоги: вона все організувала.
О восьмій вечора на кухні на Садовій пахло затишком. На чистій плиті блищала нова італійська кавоварка. Анджей якраз насипав свіжу чорну каву в металеву лійку, розрівнюючи її пальцем.
Ліза зайшла, зняла пальто й урочисто виклала три квитки просто на край столу:
— Ось. Завтра о сьомій сорок вирушаємо. Маршрут закрито, гроші сплачено. Я все взяла.
#2886 в Любовні романи
#1281 в Сучасний любовний роман
#385 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.11.2026