Дітей вони виловили біля фортечного муру Бастіону. Лука дожовував імбирного ведмедя з поламаним вухом, К’яра знімала засніжені франківські дахи на телефон, а Аліса з почуттям виконаного обов’язку запихала в кишеню решту купюр.
Марко тупцював поруч на тонких підошвах, цокочучи зубами так голосно, що перехожі озиралися:
— Oksana, per l'amor di Dio! — простогнав він, хапаючись за щоки. — Двадцять хвилин до ресторану я не витримаю! У мене пальці в туфлях скляні стали! Мені потрібен вогонь!
Оксана махнула рукою на свій ідеальний план:
— До біса той ресторан, там у залі вічно кондиціонери гудуть! Заїжджаємо в «Сільпо», беремо спагеті, м’ясо, вино і на Княгинин! Марко зварить пасту, посидимо як люди!
Ліза смикнулася, уже відкриваючи рота, щоб сказати про розсипаний зранку цукор і немиту сковорідку, але Анджей раптом легенько торкнувся її ліктя:
— Нормально все. Посуд я сполоснув, котел на четвірці. Їдемо.
Через годину на кухні на Садовій стояв такий гармидер, наче туди влучив невеликий італійський метеорит.
Марко скинув кашемірове пальто, закатав рукави сорочки до ліктів і захопив плиту. На великій чавунній конфорці вже бурлив велетенський баняк з окропом.
— Андреа, дивись сюди! — Марко потряс пачкою спагеті перед носом велетня. — Сім хвилин! Sette minuti! Якщо варити вісім — це вже не паста, це каша для свиней! Жодних промивань холодною водою, ти мене чуєш?! Це злочин проти людства!
Анджей стояв біля дошки й зі швидкістю гільйотини шинкував тонкими смужками привезене прошутто. Ніж у його масивній руці ходив сухо, рівно, з міліметровою точністю. Марко захоплено присвиснув, дістав із пакета пузату пляшку граппи, хлюпнув у дві чарки й підсунув одну бійцю:
— Bevi, amico! За точні руки!
Анджей мовчки перекинув прозору рідину в горло, навіть бровою не повів, тільки видихнув гаряче повітря:
— Міцна. Сало під неї треба.
— Сало вже на столі, — засміявся італієць, кидаючи макарони у вир окропу.
Оксана тим часом крутилася біля підвіконня, заглядаючи в кутки.
— А в хаті тепло, Лізко, — раптом сказала вона, і в її голосі не було звичної єхидності. — Раніше до вас приїдеш у листопаді ноги дубіють, з рота пара йде. А зараз прямо сухо.
Ліза біля столу квапливо нарізала хліб, ховаючи очі. Вона знала, чия це робота. Знала, хто проклеїв кожну щілину ущільнювачем, хто затягнув засуви й хто щовечора перевіряє тиск у котлі. Від цієї думки під ключицею знову пекло.
Пасту змели за двадцять хвилин. Марко сидів червоний, розстебнувши верхній ґудзик сорочки, і переможно поглядав на порожній баняк. Діти схопили по шматку панеттоне й змилися в кімнату Аліси, звідки вже через хвилину залунали баси якоїсь музики з телефону.
— Ну що, каву? — Оксана відкинулася на дерев’яну спинку лави.
— Я десерт зроблю, — раптом випалила Ліза.
Нерви все ще смикали її за ниточки. Невдала спроба розрахуватися в кав’ярні, нахабний погляд сестри, спокійний Анджей їй конче треба було довести, що вона тут не просто приживалка, яку рятують від холоду й сорому.
Вона витягла з холодильника пластикову ванночку маскарпоне й півлітрову пляшку жирних вершків, які Оксана привезла з готелю. Дістала старий бабусин міксер — гучний білий прилад з облупленою ручкою, що гудів, як трактор.
— Лізко, та кинь, посидь просто, — махнула рукою сестра.
— Я знаю, що роблю.
Ліза бахнула вершки в глибоку миску, всипала цукрову пудру, увімкнула міксер на максимум. Вінчики заскакали, здіймаючи білі бризки. Вона стояла над мискою напружена, як натягнутий трос, стискаючи зуби. Думки стрибали: про завтрашній звіт у мерії, про картку, про Анджея, який сидів навпроти й пив свою граппу, розглядаючи її з-під навислих брів...
Мотор міксера раптом завив натужно, звук став глухим, важким.
Ліза вимкнула прилад. Глянула в миску і всередині все обірвалося. Замість повітряного білого крему в мисці плавали жовті, липкі, зернисті грудки, а навколо них хлюпала каламутна напівпрозора сироватка. Вершки перебилися.
Оксана витягла шию, заглянула в посудину й голосно, на всю кухню зареготала:
— О, Лізко, молодець! Масло збила! Справжнє, домашнє! Завтра на батон маститимемо!
Це було сказано без злості. Просто по-сестринськи, голосно й бездумно.
Але для Лізи цей сміх став сірником, кинутим у каністру з бензином. Усе, що збиралося останні дні — безгрошів’я, страх, заблокований термінал, її власна безпорадність, — вибухнуло в одну секунду.
Вона з розмаху кинула заляпані вінчики в миску. Жовті бризки полетіли на клейонку й прямо на пухнастий бірюзовий мохер.
— Самі собі мастіть! — вигукнула вона тремтячим, злим голосом.
Розвернулася, штовхнула двері й вилетіла в коридор.
На кухні запала тиша. Така раптова, що стало чути, як за вікном гуде газовий котел.
Оксана закліпала, посмішка миттєво злетіла з її обличчя:
#2916 в Любовні романи
#1284 в Сучасний любовний роман
#392 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.11.2026