Оренда с присмаком щастя

ГЛАВА 16

Ранок почався з розсипаного цукру. Білі крупинки з тріском розлетілися по витертій клейонці й посипалися на підлогу. Ліза стояла з ложкою в руках, дивлячись на дно порожньої цукорниці, і відчувала, як у скронях глухо стукає тиск. Вона не спала до четвертої ранку. У голові крутилася одна-єдина фраза, кинута в темному коридорі: «Я не квартирант. І нікуди я звідси не поїду».

Ззаду почулися м’які кроки. Анджей підійшов безшумно, простягнув руку й забрав із її занімілих пальців ложку. Його лікоть на мить притиснувся до її передпліччя, крізь тонку сорочку війнуло сухим, важким жаром. Ліза мимоволі відсахнулася на пів кроку до раковини.

— Я сама можу, — голос прозвучав занадто тонко.

— Бачу, — він згріб цукор із краю столу в долоню, зсипав у мийку. — Половина під ногами.

— Ти вчора... — вона затнулася, кусаючи губу. Потім уперлася поглядом у його темні брови: — Що ти взагалі мав на увазі?

Анджей поставив бляшанку на полицю, повільно повернувся до неї. Очі були спокійними, без тіні сну чи сумніву.

— Те, що сказав. Повторити треба?

Ліза не встигла відповісти. На підвіконні завибрував телефон. Відеодзвінок у WhatsApp вибухнув італійською балаканиною й криком Оксани:

— Лізко! — екран трясся, показуючи готельний номер «Надії». — О дванадцятій біля стоматології на Незалежності! Анджея бери з собою! Марко боїться сам на лід виходити, каже, тут потрібні альпіністські кішки! І не запізнюйтеся, діти вже зголодніли!

Зв'язок обірвався. Ліза глянула на Анджея. Той лише важко видихнув крізь ніс:

— Піду взую щось міцніше.

На Стометрівці мороз вибілив бруківку до блиску. Вітер з боку вокзалу гнав суху крижану крупу, а сонце світило так яскраво, що сльозилися очі. Марко йшов посередині пішохідної зони, розставивши руки, наче канатоходець над прірвою. Тонкі шкіряні підошви його модних черевиків роз’їжджалися на кожному кроці.

— Porca miseria, Andrzej! — голосив італієць, мертвою хваткою вчепившись у правий рукав Анджеєвої куртки. — Чому вони не кидають сюди сіль?! Це ж ковзанка! Я впаду і хто поверне моїй родині архітектора?!

Анджей навіть не хитався. Ступав повільно, упевнено вдавлюючи важкі протектори в замерзлу плитку, і тягнув зятя поруч, як дорослу дитину.

— Центр ваги вниз, Марко, — кидав він без тіні посмішки. — На п’яти не ставай. Якщо полетиш то падаємо на бік, шию бережи.

— Madonna... — Марко зблід ще сильніше.

Позаду йшла Оксана, загорнута в пуховик, і не спускала очей із Лізи:

— Лізко, ти мені не розказуй казки. Він Марка за шкірку тримає, наче кошеня. Де ти його викопала? У нього руки, як мої дві ноги! Ти перевірила, він не в розшуку? Аліменти платить? Чого він у сорок років один сидить у твоїй хаті?

— Оксано, замовкни, благаю, — Ліза натягнула шапку до самих брів, відчуваючи, як палають вуха. — Він нормальна людина. Тренер. Ми дорослі люди, ніхто нікому нічого не винен.

— Ага, бачу я, як ніхто нічого не винен, — фиркнула сестра. — Він на тебе озирається кожні два метри, дивиться, чи ти під лід не провалилася.

У міській кав’ярні біля ратуші було тісно, шумно й душно. Кавомашина гуділа, на запітнілих вікнах стікали краплі конденсату. Вони ледь упхалися за зсунуті круглі столики. Марко відігрівав червоні пальці об маленьку білу чашку й підозріло нюхав свій подвійний еспресо.

Оксана відкинула капюшон і одразу пішла в лобову атаку на Анджея:

— Ну, а в Польщі що? Чого повернулися? Зараз усі туди їдуть, а ви назад.

Анджей спокійно зняв куртку, залишившись у простому чорному світшоті. Зламане перенісся у теплому світлі лампи виглядало різко, але погляд був абсолютно мирним.

— Бо набридло, — відповів він просто, крутячи в пальцях серветку. — Там був ринг і чужі люди. Тут дім.

— І що, на тренуваннях багато платять? — не вгамовувалася Оксана.

— На хліб вистачає. На шапку теж, — він скосив очі на Луку, який сидів навпроти з червоними від вітру вухами.

Хлопець засміявся, а Оксана нарешті прикусила язика. Прямота Анджея діяла на неї як глуха стіна — зачепитися не було за що.

Коли офіціант поклав на край столу чорну шкіряну папочку з чеком, Ліза зреагувала першою. Вона різко висмикнула папку, наче гранату:

— Я розрахуюся! Ви гості!

— Лізо, кинь дурне, — почала Оксана. Марко вже ліз у внутрішню кишеню по гаманець з євро.

— Я сказала що я! — Ліза квапливо витягла зарплатну картку, притиснула її до переносного термінала.

Пристрій глухо писнув. Секунда. Дві. На екрані загорілося: «Помилка зв’язку. Відмова оператора».

Офіціант винувато знизав плечима:

— Мережа висне від морозу. Спробуйте ще раз.

Ліза приклала знову. Той самий писк. «Транзакцію скасовано».

Кров ударила їй у щоки так, що запекло під очима. Пальці затремтіли. У пам’яті спалахнули всі роки, коли вона стояла на касах і червоніла за кожну заблоковану копійку. Вона судорожно відкрила додаток банку на телефоні, але екран завис на білому колі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше