Ранок вівторка почався з бірюзового спалаху на кухні. Ліза господарювала біля плити в тому самому мохеровому балахоні, підкотивши пухнасті рукава до ліктів. Світло від лампи падало на волохаті малахітові плечі, і на тлі блідих кухонних стін вона виглядала як екзотичний птах, що дивом залетів у старий франківський приватний сектор. Але светр грів по-звірячому. У хаті було тепло, проте Ліза вперто не скидала обновку вже другий день.
Анджей сидів у коридорі на низькому ослоні й удесяте перевіряв свою стару брезентову сумку. Витяг дві пари еластичних бинтів, змотав їх заново тугими рулончиками. Перевірив пластиковий футляр із капою. Смикнув шкіряну скакалку. Рухи його були занадто різкими, плечі натягнутими.
Ліза вийшла в коридор, тримаючи в руках горнятко свіжої кави. Зупинилася, спершись плечем на одвірок, примружилася:
— Ти на Олімпіаду збираєшся чи пацанів по мішку лупити вчити?
— Дисципліна закладається до того, як переступив поріг, — сухо кинув він, запихаючи бинти в бічну кишеню. — Якщо прийдеш розібраний, вони це за секунду змалюють і на шию сядуть.
Ліза помітила, як під шкірою його вилиці нервово сіпнувся жовновий вузол. Здоровило, який двадцять років терпів удари ліктями в ребра, банально мандражував перед чотирма підлітками з вулиці. Вона мовчки підійшла, забрала з тумбочки його сумку й запхала туди, просто поверх скакалки, два великі червоні яблука.
— Каву допий. І попустися, Добжинський. Це діти, а не загін спецпризначення.
Анджей хмикнув, узяв чашку. Гаряча порцеляна трохи зняла напругу з його збитих пальців.
О пів на шосту вечора в підсобці «Titan Gym» на Сахарова пахло вогкою штукатуркою, старими матами й дешевим дезодорантом.
Четверо пацанів сиділи на лаві під облупленою цегляною стіною. Денис, син прибиральника, сидів у центрі у вилинялій синій футболці, драних кедах і зі старими радянськими бинтами, намотаними на кулаки абияк. Решта троє такі самі худі районні горобці років чотирнадцяти, наїжачені, з очима, готовими до насмішок чи стусанів.
Анджей вийшов у центр залу. Чорні тренувальні штани, глуха футболка. Склав важкі руки на грудях.
— Телефони на лавку. Розмови закінчилися. Стали в шеренгу.
Пацани ліниво підвелися. Хтось шарпнув плечем, хтось зачовгав підошвами. Один, кругловидий хлопець у широких штанях, дістав з кишені вейп.
Анджей закам'янів. У його пам'яті спалахнув тренувальний табір під Чіангмаєм: бетонна підлога, свисток тренера Сучарта й бамбукова тростина, яка без розмов гупала по спині за будь-який зайвий рух. Перемикач у голові клацнув сам собою.
— Електронку в кишеню, — голос Анджея пролунав важким, металевим риком, від якого завіса на дверях здригнулася. — Запізнення на тридцять секунд. Усі в упор лежачи. Двадцять відтискань на кулаках. Швидко!
Пацани сторопіли. Хлопець із вейпом злякано сховав трубку, двоє переглянулися й почали незграбно опускатися на коліна.
Але Денис стояв на місці.
Худий, жилавий, він втупився в Анджея злісним, колючим поглядом. Кулаки в рваних бинтах затремтіли. Потім хлопець різко смикнув липучку, зірвав бинт і жбурнув його просто під ноги велетню.
— Пішов ти, дядьку, — виплюнув він крізь стиснуті зуби, і голос його зрадницьки дав півня. — На мене вітчим удома репетує щовечора, у школі класна горланить, що я зек малолітній! Ще ти тут будеш зону строїти! Батя сказав, що тут боксу вчать, а ти просто подурілий!
Денис різко розвернувся й шарпнув брезентову шторку, вилітаючи в коридор. Інші троє завмерли, дивлячись на Анджея зі страхом, готовими кинутися врозтіч слідом. Тиша в залі стала дзвінкою, як після пропущеного джебу в щелепу.
Анджей дивився на білий брудний бинт біля свого кросівка. Удар припав туди, де він ніколи не ставив блок. Це була не неповага до тренера. Це був дикий, відчайдушний захист побитого цуценяти, на якого замахнулися палицею. Він не був у Таїланді. Він стояв у підвалі на Сахарова. А перед ним були голодні, злі франківські підлітки, яких життя вже встигло відлупцювати без жодного рингу.
Анджей ковтнув важкий клубок у горлі. Зробив два кроки до дверей.
— Денисе! — гукнув він. Без рику. Спокійно, глухо. — Вернися.
Хлопець зупинився біля виходу на сходи. Озирнувся спідлоба, зацьковано.
— Вернися, кажу. Не бійся, бити не буду. Я... тупанув.
Денис закліпав, ошелешений цим словом. Анджей повільно опустився прямо на старий гумовий мат біля стіни, сів по-турецьки. Поплескав долонею по підлозі поруч.
— Сідайте всі.
Троє переглянулися й несміливо підійшли. Денис постояв ще кілька секунд біля завіси, шморгнув носом і повільно почовгав назад, опустившись на самий край мата. Анджей підняв кинутий бинт, вирівняв його пальцями.
— Я багато років тільки й робив, що слухав команди або давав людям по зубах за гроші. У мене мізки заклинило. Забув, що я не на базі в Паттайї. Мене самого колись тренер так ганяв, що памороки забивало, я думав тільки так і працює. Ніфіга це не працює. Проїхали.
Він протягнув Денису очищений бинт. Потім розвернув до них свої долоні. Великі пальці з бугристими суглобами, зламане колись зап'ястя, рубці.
#2896 в Любовні романи
#1283 в Сучасний любовний роман
#387 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.11.2026