Дзвони з церкви на Княгинині гупали так лунко, що шибка у веранді ледь помітно тремтіла. Неділя.
Ліза смажила грінки. Робила це з таким лютим завзяттям, ніби стара чавунна пательня була її особистим ворогом. Масло бризкало, лопатка дзвеніла об метал, на кухні висів напружений запах смаженого батона й мовчанки. Анджей сидів навпроти, спершись ліктями на стіл. Очі червоні, щелепи стиснуті. Після вчорашнього нічного дзвінка він спав заледве кілька годин, і зараз від нього віяло глухим, важким роздратуванням.
— Хліб різати? — спитав він. Голос після сну звучав так, ніби чоловік наковтався гравію.
— Порізала вже.
— Масло дістати?
— Сама дістану.
Анджей повільно випустив повітря крізь ніс, подивився у вікно й більше не питав нічого.
Розмова не клеїлася від самого світанку. Ліза пів ночі дивилася в темну стелю й прокручувала в голові той клятий обривок фрази: «Люди, за яких я відповідаю». Слова застрягли під ребрами, як скалка. Хто він такий, щоб за них відповідати? Звідки це взялося? Він відмовився від Варшави, від грошей, від своєї звичної колії заради чого? Заради того, щоб вибивати тут старі килими й лагодити духовки? Вона не просила його ставати святим мучеником. Їй від однієї думки, що хтось сидить у цій хаті з жалості, ставало нудотно.
Але сказати прямо духу не вистачало. Тому вона просто брязкала посудом і відповідала в один склад. Анджей посидів ще хвилину, потім різко підвівся. Сидіти без діла він не вмів органічно, якщо в голові починався безлад, тіло вимагало фізичної роботи.
— Я речі поперу, — кинув він у простір між холодильником і плитою. — Спортивні. Після вчорашнього брудні.
— Порошок у ванній під раковиною, — відрізала Ліза, навіть не озираючись від плити. — Тільки...
Він уже вийшов у коридор, не дослухавши. У ванній Анджей скинув із себе вчорашні тренувальні штани, зібрав футболки. Біля старої пралки «Індезіт» стояв плетений кошик. Зверху лежав якийсь темний домашній одяг, рушники й щось м’яке, гірчичного кольору. Розбиратися в сортах тканини він не збирався. У таборах Паттайї все пралося в одному тазу крижаною водою з шматком господарського мила. Запхав усе в барабан ногою, зачинив люк до клацання, насипав порошку з великої коробки «на око». Потім глянув на панель керування. Якісь кружечки, піктограми, делікатні режими...
«Маячня», — подумав він. Якщо прати — то так, щоб вибило всю багнюку з подвір'я. Ткнув великим пальцем у першу зрозумілу програму: «Бавовна. 60 градусів. Віджим 1000». І натиснув кнопку пуску.
Машинка глухо загарчала, потягнула воду з труб і закрутила барабан. Анджей із почуттям виконаного обов’язку пішов у сад рубати сухі гілки.
Вибух стався рівно за годину двадцять. Анджей саме зайшов до хати з оберемком хмизу, коли двері ванної розчахнулися з таким тріском, що штукатурка на одвірку сипнула білим пилом.
На порозі стояла Ліза. Вона не просто сердилася. Вона палала. Обличчя біле, зелені очі звузилися до щілинок, а в руках вона тримала... щось дивне. Це був гірчичний клубок щільної, повстяної маси, розміром приблизно з дитячу майку для першокласника. Рукава стирчали врізнобіч, як засушені гілки, а комір звузився до розміру блюдця.
— Ти... — голос Лізи зірвався на хрипкий шепіт. — Ти що зробив?
Анджей скинув дрова біля пічки, витер руки об штани й кліпнув:
— Виправ. А що?
— Що?! — вона ступила крок уперед, тицяючи цим кам'яним виробом йому майже в ніс. — Це кашемір! Стопроцентна вовна! Мені сестра його з Італії привезла п'ять років тому! Це єдина нормальна тепла річ, яка в мене була! Ти на скільки градусів його влупив?!
— На шістдесят, — спокійно, але трохи розгублено відповів він. — Щоб чисто було.
— На шістдесят?! — вереснула вона так, що у шафці дзвякнули чашки. — Ти з глузду з’їхав?! Вовну на шістдесяти перуть тільки ті, хто замість мозку має боксерські бинти! Він же збився у валянок! Його тепер хіба що собаці під хвоста стелити!
Анджей відчув, як усередині теж починає закипати важка, дурна хвиля. Він хотів помогти. Він не ліз у її шафи, просто закинув речі з кошика. А на нього кричать, як на нашкодившого школяра.
— Звідки я мав знати?! — гаркнув він у відповідь, нависаючи над нею своїми широкими плечима. — Воно зверху лежало! У мене речі від гарячої води не всихають! Написала б табличку на пралці, якщо твої ганчірки такі ніжні!
— Це не ганчірки! Це мій светр! І не треба було взагалі туди лізти своїми культями! — Ліза задихалася від крику, і раптом із неї вирвалося те, що булькало всередині весь ранок: — Не треба мені помагати! Чуєш?! Не треба мене рятувати, прати мої речі й відмовлятися через нас від своєї Варшави! Ми тобі не притулок для бездомних і не інваліди, щоб ти тут сидів із жалю й корчив із себе святого лицаря!
Слова вдарили в тишу коридору, як лоу-кік по нерозігрітому м'язу. Анджей замовк. Обличчя його вмить закам'яніло, вилиці натяглися так, що білий шрам біля ока перетворився на криваву смужку. Він повільно опустив руки.
Ліза прикусила губу. Її обпекло соромом: пекучим, липким. Вона видала себе. Показала, що стояла під дверима й підслуховувала, як базарна баба. Вони стояли за метр один від одного, дихаючи важко й уривчасто, наче після трьох раундів брудної бійки.
#3046 в Любовні романи
#1344 в Сучасний любовний роман
#406 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.11.2026