Анджей ступив у передпокій безшумно, усім корпусом закриваючи за собою огляд на кухню. Ліза стояла біля одвірка, затиснувши в кулаці важку металеву шпильку, наче стилет. Клацнув замок. Двері відчинилися на ширину долоні.
— Вітаю, пане Анджейку! — тоненький, солодкий голос увірвався разом із сирим подихом під’їзду.
На порозі стояла пані Стефа. Замість ранкової лопати в руках сусідки красувалася півлітрова скляна банка з темно-рубіновим малиновим варенням, дбайливо загорнута у вафельний рушник у синю клітинку. Її водянисті очі гарячково метлялися праворуч і ліворуч, марно намагаючись пробити поглядом півтораметровий моноліт темного світшота Анджея.
— Добрий вечір, пані Стефо, — пролунав спокійний, низький бас. Анджей навіть не поворухнувся, блокуючи плечем будь-яку шпарину. — Щось трапилося?
— Та ні-ні, боронь Боже! — сусідка витягнула шию, наче гуска, але вперлася носом у його груди. — Я лиш на хвилинку забігла, серденько! Бачу, світло у вас горить, думаю чи живі люди після того ранкового крику? Бо той… ну, той на машині так газував, що мені курей під парканом перелякав! Я вам тут малинки принесла, домашня, під лісом збирана, без хімії. Бо ви такий файний ґазда, а в нас на вулиці спокійних мало… А Лізочка вдома? Не плаче?
— Ліза вечеряє, — Анджей простягнув руку й плавно, без жодного зусилля перехопив банку з її сухих пальців. — За варення дякую. Згодиться до чаю. А щодо криків, то не переймайтеся. У чоловіка колесо спустило, нервував. Завтра, якщо не буде дощу, я вийду після обіду, допоможу вам прибрати те листя біля паркану, щоб ви крижі не гнули. Добраніч, пані Стефо.
— Ой… та най вам Бог дасть здоров’ячко… — промимрила сусідка, зовсім збита з пантелику такою залізобетонною ввічливістю.
Двері зачинилися м’яко, засув клацнув. Анджей повернувся на кухню, тримаючи банку двома пальцями, як аптечну мензурку. Ліза притулилася спиною до стіни біля холодильника й повільно сповзла по ній плечима, випускаючи повітря крізь стиснуті зуби.
— Розвідка провалилася, — сухо мовив він, ставлячи варення на стіл. — Агент Стефа відступила на вихідні позиції.
Ліза не витримала. Короткий смішок вирвався сам, за ним другий. Вона прикрила рота долонею, у якій досі стискала холодну сталеву шпильку, і сміялася тихо, до сліз у кутиках очей, відчуваючи, як остання липка напруга цього божевільного дня нарешті відпускає живіт.
О пів на одинадцяту будинок заснув. Аліса давно погасила світло в дитячій, а Ліза все ще стояла над раковиною, домиваючи каструлю після бульйону.
Тепла вода змивала жир, а думки крутилися навколо однієї простої, безжальної цифри: чотири тижні. Саме стільки вона давала цьому постояльцю в суботу ввечері. Вона була переконана, що позбудеться Анджея швидко й безболісно. Розрахунок був цинічним і простим, як зведена відомість ЦНАПу: мужик із вулиці з побитим обличчям обов’язково десь схибить. Або нап’ється на вихідних, або приведе якусь базарну пасію, або почне качати права на спільній кухні чи кине недопалок у коридорі. Тоді вона вкаже йому на двері, ткне носом у порушення домовленостей, залишить собі завдаток і з чистим сумлінням житиме далі.
План розсипався на порох. Замість п’яного дебошира вона отримала двадцять тисяч гривень на місяць, повний холодильник якісного м’яса, вичищені водостоки, ідеально тиху дитину, яка вперше за рік зробила геометрію без сліз, і залізний паркан, перед яким колишній чоловік ледь не наклав у штани.
Анджей не пив. Не курив. Не водив гостей. Він навіть капці біля порога ставив паралельно мостинам, з точністю до міліметра.
З усіх можливих проблем цього сорокарічного велетня була лише одна. Його власне тіло. Ліза витерла руки рушником і вимкнула світло на кухні. У коридорі було темно, лише з-під дверей третьої спальні пробивалася тонка жовта смужка. А разом із нею: важкий, їдкий запах, який вона відчула ще пів години тому: суміш камфори, скипидару й ментолу.
Вона ступила на мостину й завмерла.
З кімнати долинув глухий, здавлений звук. Це не був крик: радше уривчастий, хрипкий видих крізь зціплені зуби, коли людина намагається проковхнути різкий фізичний біль і не налякати сусідів.
Ліза зробила три кроки й тихо штовхнула двері, які були причинені не до кінця. Анджей сидів на краю дерев’яного ліжка спиною до входу, у самих спортивних штанях. Світло настільної лампи вихоплювало його спину: широку, рельєфну, але схожу на карту бойових дій. Вздовж хребта тяглися бліді рубці, праве плече вкривала затерта синя в’язь татуювань, а трапецієподібний м’яз біля шиї надувся твердим, запаленим вузлом. Він сидів, неприродно скрутивши корпус ліворуч, і тремтячими від напруги пальцями лівої руки марно намагався дістати до правої лопатки. У руці він стискав зім’ятий тюбик якоїсь копійчаної аптечної мазі. Щоразу, коли пальці тяглися назад, шия смикалася, а жила на скроні надималася темним шнуром.
Ліза постукала кісточками пальців по одвірку. Анджей різко здригнувся, спробував розвернутися, але рух вийшов незграбним, скутим голова повернулася лише разом з усім торсом.
— Тобі допомогти, чи ти гордо здохнеш прямо тут, на бабусиному матраці? — запитала вона, не переступаючи поріг.
— Лізо, лягай спати, — голос його був хрипким від болю. Він спробував опустити руку й сховати тюбик, але пальці зрадницьки не слухалися. — Звичайна справа. Погода міняється. Вогкість пішла від річки.
#2880 в Любовні романи
#1274 в Сучасний любовний роман
#384 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.11.2026