Оренда с присмаком щастя

ГЛАВА 7

​Секунди капали у вогку тишу двору, наче важкі краплі мастила з дірявого піддона.

​Вадим стояв, ухопившись пальцями за зелену бляху хвіртки, і його самовпевнена, нахабна фізіономія повільно сповзала вниз. Він дивився не на Лізу. Він дивився на два кілограми чорного дідусевого чавуну в руці Анджея. Потім погляд його смикнувся вище: на зламане хрящувате перенісся, на білу нитку шраму біля вилиці й на абсолютно неживі, сірі очі, в яких не читалося навіть банальної людської злості. Лише сухий робочий розрахунок.

​— Ти... ти шо, лякати мене здумав? — голос Вадима дав півня, зірвавшись на фальцет. Він спробував озирнутися на дорогу, шукаючи очима підтримки сусідки, але пані Стефа за парканом навпроти вже завбачливо присіла за кущ калини, виставивши назовні лише верхівку пухової хустки. — Лізко, ти кого в хату пустила?! Це що за бидло з підворіття? Я зараз патруль викличу, тут неповнолітня дитина прописана!

​Анджей не поворухнувся. Навіть м’яз на його вилиці не здригнувся. Він просто переклав трубний ключ у ліву долоню, спихнув правий лікоть на верхню планку паркану й заговорив — рівно, монотонно, тим самим скрипучим баритоном, яким втомлені викладачі читають вечірні лекції заочникам.

​— Стаття сто шістдесят четверта Кримінального кодексу України. Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей. Карається громадськими роботами на строк від вісімдесяти до ста двадцяти годин, або арештом на строк до трьох місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

​Вадим захлинувся повітрям. Рот його відкрився й закрився.

​— Ти... ти що мелеш?

​— Далі, — продовжив Анджей, не міняючи інтонації. — На задньому склі твого корита наліпка авторинку в Калуші. Рамка номера тріснута, на болтах без пломб. Машина оформлена не на тебе, взята по генеральній довіреності або за техпаспортом, бо всі твої особисті рахунки й рухоме майно арештовані постановою міського відділу державної виконавчої служби ще в серпні. Якщо я зараз наберу сто два й скажу, що водій у стані явного токсичного збудження намагається виламати хвіртку й погрожує фізичною розправою, патрульні з Новгородської будуть тут через чотири хвилини.

​Він повільно перевів погляд на кущ калини через дорогу.

​— І пані Стефа залюбки піде понятою. Вона якраз усе бачила й дуже любить громадський порядок. Правда, пані Стефо?

​Кущ калини здригнувся, хустка миттєво зникла за штахетником, і через секунду з того боку хряснули двері сусідської веранди.

​Вадим переступив з ноги на ногу. Шкіра на його обличчі набула кольору несвіжого кефіру. Він зрозумів головне: перед ним стояв не просто здоровило, який міг вибити йому щелепу в кущі малини, а людина, яка бачила його наскрізь і знала, якою саме статтею його можна розмазати по капоту власного авто.

​— Психовані якісь... — процідив Вадим крізь зуби, роблячи два обережні кроки назад до розбитої водійської дверки. — Хату переписала, мужика завела і думаєш, схопила Бога за бороду? Ми ще побачимося, Завадська! Я так просто це не залишу!

​— Сорок секунд минули, — спокійно нагадав Анджей, піднімаючи важкий ключ на рівень грудей.

​Вадим пірнув у салон, зачинив дверцята з бляшаним брязкотом і тричі смикнув ключ у замку запалювання. Старий стартер вискнув, двигун закашлявся, виплюнув у сирий франківський туман хмару сизого диму з запахом горілого мастила. «Опель» рвонув з місця, пробуксувавши лисими колесами на вологому гравії, і з ревом помчав у бік Княгининського мосту.

​Подвір’я знову накрила тиша. Тільки десь далеко, біля залізниці, протяжно гудів маневровий тепловоз. ​Ліза стояла біля ґанку, відчуваючи, як пальці в кишенях пальта заніміли від холоду. Її колотило. Це була та сама дрібна, огидна фізіологічна трясця, яка завжди накочувала після зіткнення з Вадимом — наче з тебе викачали все повітря й залишили стояти на протязі.

​Поруч пролунав глухий брязкіт: Анджей поклав трубний ключ на нижню бетонну сходинку.

​— Дихай, — сказав він, не підходячи надто близько. — Усе. Цирк поїхав.

​— Я... я запізнюся на маршрутку, — видавила Ліза, але голос зрадницьки сіпнувся. Вона смикнула ремінець сумки, намагаючись пригладити руді пасма, що знову вибилися з-під берета від різкого пориву вітру. Руки не слухалися, пальці тремтіли.

​Анджей подивився на її метушливі рухи, зітхнув і зробив крок уперед. Він не торкався її просто став праворуч, закриваючи від холодного протягу з вулиці своєю темною спиною.

​— Шпильку дістань.

​— Що?

​— Залізяку дістань із кишені, кажу.

​Ліза насупилася, але руку в кишеню сунула. Пальці намацали холодний, важкий метал. Вона витягла матову чорну шпильку, розгорнула пасма на потилиці, скрутила їх у тугий вузол і застромила сталь навскоси. Метал увійшов щільно, важко, зубці мертво зафіксували волосся. Шпилька відчутно тиснула на коріння, але цей тиск раптом подіяв як крижаний компрес: розсіяні думки зібралися докупи, серце вповільнило свій шалений ритм.

​— Ходімо, — кинув Анджей, знімаючи з гачка стару драбину й притуляючи її до стіни підвалу. — Я проведу до Новгородської. Тобі на дев’яту?

​— Мені на дев’яту, але не треба зі мною йти, — буркнула вона, рушаючи до хвіртки. — Я не маленька дівчинка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше