Будильник на старому смартфоні заверещав о шостій сорок п’ять, але Ліза вже хвилину як дивилася в стелю. У будинку панувала незвична, майже підозріла тиша. За п’ятнадцять років її ранки в Княгинині підкорялися незмінному розкладу: гуркіт несправного пальника в підвалі, скрип мостин у коридорі, коли вона бігала між ванною та кухнею, і війна з Алісою за чергу до умивальника.
Сьогодні котел ледь чутно муркотів рівним синім полум’ям, а з труб не долинало жодного іржавого стогону.
Ліза накинула халат і вийшла в коридор, тримаючись ближче до стіни. Двері в кімнату Анджея були прочинені на кілька сантиметрів. Ліжко застелене за армійським стандартом: жодної зморшки на грубому покривалі, подушка збита в ідеальний прямокутник. Господаря не було. Двері маленького санвузла стояли навстіж: на поличці сохла волога зубна щітка, рушник висів на гачку рівно по центру, фаянс раковини блищав, витертий насухо.
Вона рушила на кухню, уже відчуваючи знайомий аромат: не дешевий пил із банки, а той самий темний, оксамитовий дух свіжозмеленої робусти з арабікою. Мідна турка стояла на вимкненій конфорці, прикрита круглою порцеляновою підставкою, щоб не вистигала. Поруч на столі височіла скляна баночка з герметичною кришкою, дбайливо загорнута у два шари фольги. Крізь скло проглядали вчорашні запечені свинячі ребра в карамельному маринаді та розсипчастий рис із золотистими кружальцями моркви й солодкого перцю.
Зверху на фользі лежав клаптик паперу, притиснутий коробочкою сірників.
«Обід. Розігріти в мікрохвильовці дві хвилини. На роботі треба їсти гаряче, а не труїтися печивом із сухом’яткою. Контейнер мити не обов’язково, сам помию».
Почерк був усе той самий: важкий, рубаний, без єдиного нахилу літер.
Ліза провела пальцем по гострому краю папірця. Всередині все опиралося цьому жесту. Це було занадто. Вона звикла, що чоловіки в її житті з’являлися лише для того, щоб щось вимагати: чистих сорочок, гарячої вечері, грошей до зарплати або мовчання. Коли хтось без прохань загортав для неї обід у фольгу, це викликало не розчулення, а глухе, їдке відчуття небезпеки. Безкоштовного хліба не буває. За все завжди доводиться платити або нервами, або гідністю.
Вхідні двері тихо клацнули. На поріг ступив Анджей. Він був у темному вітрозахисному костюмі, на голові була натягнута до брів тонка спортивна шапка. Плечі й груди важко підіймалися від глибокого, розміреного дихання, від одягу пахло морозяним річковим туманом і вологою травою.
— До Бистриці бігали? — спитала Ліза, так і не випустивши записку з пальців.
— До озера, — він стягнув шапку, струснув мокрим від поту чубом і одразу ж витер підошви кросівок об постілений біля порога килимок. — Навколо чотири кола. Повітря добре, без вітру. Кава тепла, пийте.
— Я вам не інвалід, Анджею, — вона кивнула на скляний контейнер. — І в куховарки собі вас не наймала. Ми домовлялися, що готую я. За ваші гроші, але сама.
Анджей навіть не кліпнув. Розстебнув блискавку куртки, дістав із кишені телефон і поклав на тумбочку біля ключів.
— Якщо ви знепритомнієте в мерії від голоду над своїми відомостями, хто мені ввечері варитиме борщ? — відрізав він рівно, дивлячись їй просто в очі. — Це інвестиція в стабільність харчоблока. Заберіть банку, Єлизавето. І сховайте волосся під берет, там на вулиці сиро, знову розлетиться.
Він розвернувся й пішов у кімнату, причинивши за собою двері. Ліза залишилася стояти посеред кухні з палаючими щоками, люто стискаючи в долоні невинний клаптик паперу.
Головне управління ЦНАПу на Незалежності гуло, як розтривожений вулик. Електронне табло на стіні монотонно дзеленчало кожні сорок секунд, механічний жіночий голос викликав чергові номери до операторів першої лінії, скляні перегородки кабінетів тремтіли від шуму десятків голосів. За вікнами розливалася сіра франківська «Стометрівка» з парасолями перехожих і мокрою бруківкою.
У відділі фінансового планування та адміністрування зборів стояв зовсім інший звук: сухий шелест паперу та рівне клацання лазерних принтерів. Ліза сиділа за крайнім столом біля вікна. На ній був строгий темно-синій жакет, біла бавовняна сорочка, застебнута на всі ґудзики, і волосся, зібране в бездоганний, гладкий низький вузол без жодного олівця. Перед нею лежали чотири зведені відомості від департаменту комунального господарства за третій квартал. Сімдесят сторінок суцільних колонок із восьмизначними кодами доходів бюджету, коефіцієнтами індексації та сумами субвенцій.
— Ліз, ну глянь це сальдо, я зараз застрелюся, — Марина, її колега з сусіднього столу, стомлено відкинула на спинку стільця довге світле пасмо й потерла скроні. — Контрольна сума по спецфонду не сходиться на сорок сім тисяч двісті вісімдесят гривень. Я вже тричі перераховувала на калькуляторі, бази зависають, програма видає нульовий баланс і червоним світить.
Ліза навіть не потягнулася до мишки. Вона просто взяла аркуш зі столу Марини, пробіглася очима по колонці цифр згори донизу, зупинившись на тридцять четвертому рядку.
— У тебе в призначенні платежу за дев’ятнадцяте серпня помилка в коді класифікатора, — сказала вона спокійно, не підвищуючи голосу. — Оператор забив плату за сервітут як адмінштраф. Там ставка розщеплення не п’ятнадцять відсотків до міського бюджету, а вісімдесят п’ять. Помнож п’ятдесят п’ять тисяч шістсот двадцять три на нуль вісімдесят п’ять і відніми первинну проводку. Отримаєш рівно свої сорок сім двісті вісімдесят. Виправляй вручну.
#2872 в Любовні романи
#1268 в Сучасний любовний роман
#383 в Сучасна проза
Відредаговано: 11.11.2026