Оренда с присмаком щастя

ГЛАВА 4

​Вуличний ліхтар за вікном вимкнувся рівно о сьомій нуль-п’ять, залишивши кухню в каламутній синяві недільного світанку. ​Анджей сидів за столом уже півтори години. Перед ним лежав вирваний із блокнота аркуш у дрібну клітинку, списаний короткими рубаними рядками: «Яловичина (голяшка або окіп) – 2 кг. Масло 82% – 2 пачки. Квасоля біла. Морква, корінь селери. Мандарини». Літери виходили занадто кутастими, з сильним натиском так пишуть люди, які значно частіше бинтують зап’ястя, ніж тримають кулькову ручку.

​Спати після вчорашнього він так і не зміг. Щоразу, коли очі заплющувалися, у темряві спалахував той самий гранований олівець, застромлений у мідне волосся, і залита сонцем стара аудиторія на вулиці Чорновола.

​За стіною рипнула підлога. Легкі, тихі кроки, шурхіт фланелі, клацання дверної клямки. Ліза увійшла на кухню з тим особливим виразом обличчя, який буває в людей, котрі прокинулися раніше за свій будильник: очі примружені, плечі зведені під старим махровим халатом кольору перестиглої вишні, розпущене волосся падає на груди суцільною мідною хвилею. Вона не очікувала нікого застати. Побачивши велетенську сіру постать біля вікна, вона на мить завмерла, вчепившись пальцями в поли халата.

​— Ви взагалі спите, Анджею? Чи вас на ніч просто вимикають із розетки?

​— Сплю. Коли є потреба, — він не повернув голови, але боковим зором зафіксував кожен її рух: як вона нервово поправила пасмо біля вуха, як босі ноги в м’яких капцях безшумно переступили холодну смугу лінолеуму біля раковини. — До шостої спав. Потім спина почала протестувати проти бабусиного матраца.

​— Матрац жорсткий, — Ліза потягнулася до чайника, налила води з трилітрової банки й поставила на пальник. — Дідусь казав, що для постави корисно спати на дошках. Сам, правда, засинав на канапі перед телевізором.

​— Дідусь мав рацію. Дошки кращі за будь-яку ортопедію.

​Анджей посунув аркуш на середину столу.

​— Це список. У супермаркети біля дому я не піду. Там м’ясо вимочене у воді, а масло на смак як технічний парафін. Треба їхати на центральний.

​Ліза опустила очі на папірець. Її тонкі брови злетіли вгору.

​— На Дністровську? У неділю вранці? Там же стовпотворіння. Половина районів з’їжджається, від вокзалу не проштовхнешся.

​— Проштовхнемося, — сухо кинув він, згортаючи папірець навпіл. — О восьмій відкриваються м’ясні ряди. Якщо прийти пізніше — заберемо те, що інші не захотіли. Збирайтеся. Я викличу таксі.

​— Яке таксі? — Ліза обурено озирнулася від плити. — Тут пішки через міст двадцять хвилин! Або трійка тролейбус прямо під базар. Ми що, олігархи, щоб на базар на таксі їздити?

​Анджей подивився на неї знизу вгору. У її зелених очах знову заблищала та знайома, затята гордість, яку він бачив учора над калькулятором.

​— Пішки, значить пішки, — легко погодився він, підводячись із табурета. — Тільки взуйте щось тепліше. Над Бистрицею туман такий, що пальців не видно.

​Поки Ліза переодягалася, він стояв у передпокої біля старого дзеркала в потемнілій дерев’яній рамі.

​Він дивився на людину навпроти й намагався знайти в ній бодай щось спільне з двадцятитрирічним хлопцем у вицвілій джинсовій куртці, який у жовтні дев’ятого року сидів на останній парті біля холодної чавунної батареї. Нічого не лишилося. Хлопець важив шістдесят вісім кілограмів, носив кучерявий темний чуб, соромився своїх червоних від розвантаження вагонів долонь і боявся підвести погляд на відмінницю Лізу Завадську. А потім був листопад. Батьків інсульт, борги за операцію, терміновий академ, квиток до Перемишля в плацкарті без опалення, будівельні ліси у Варшаві, перший підпільний бій у напівпідвалі на Празі-Полуднє заради шестисот злотих, щоб відіслати матері на ліки. А далі — Бангкок, задушливі зали без кондиціонерів, запах камфори, поламані ребра, перемоги, поразки й порожнеча. За п’ятнадцять років його ніс ламали тричі. Скроні взялися густою сірою памороззю, плечі розрослися до розмірів дубових одвірків, а голос після пропущеного удару ліктем у гортань у шістнадцятому році осів на цілу октаву. ​Ліза не могла його впізнати. Для неї він був просто черговим клієнтом з оголошення – мужиком із вулиці, який заплатив гроші й уміє користуватися викруткою. І це було на краще. Бо якби вона згадала, довелося б пояснювати, чому той сором’язливий хлопець із задньої парти перетворився на відбитого ветерана рингу з порожнім поглядом і сумкою брудних спортивних бинтів.

​— Я готова, — почулося з кімнати.

​Ліза вийшла в темних прямих джинсах, високих черевиках і короткому гірчичному пальті. Волосся вона цього разу сховала під в’язаний молочно-білий берет, але кілька мідних пасом усе одно вибилися на щоку. У руках тримала дві великі багаторазові торби з цупкої тканини. ​Анджей мовчки забрав торби з її рук, перевісив через власне плече й відчинив перед нею свіжозмащені вхідні двері.

​Надворі пахло осіннім листям, сирим асфальтом і димом від пічного опалення з сусідніх дворів Княгинина. Франківськ прокидався повільно. Рідкісні перехожі на Новгородській щулилися від вогкості, ховаючи носи в шарфи, і мимоволі косилися на їхню пару. Контраст кидався в очі занадто явно: тендітна жінка в світлому береті й велетень у темній штурмовій куртці, який ступав поруч важко, розмірено, прикриваючи її від проїжджої частини своїм масивним правим плечем. ​Критий павільйон ринку на Дністровській зустрів їх гулом сотень голосів, запахом сирої глини від коренеплодів і густим м’ясним духом. Під високим бетонним куполом стояла особлива, наелектризована базарна атмосфера, де кожен погляд був оцінкою, а кожне слово — торгом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше