3. Оксана

Кавова ложечка в моїй руці дзенькає об краї паперового стаканчика з такою силою, ніби я намагаюся пробити в ньому дірку. Кава гаряча, пересолоджена і на смак як розплавлена пластмаса, але мені байдуже. Я дивлюся в одну точку на лакованій стільниці університетської їдальні й відчуваю, як усередині мене закипає чистий, нерозбавлений гнів.

— Тобто як це — не пустив? — Кіра вигинає брунатну брову, заклавши за вухо пасмо світлого волосся, і відсуває від себе тарілку з круасаном. — Ти ж не в тюрмі, Ксю. Ти в університеті. Четверта пара, між іншим. Перерва. Ти можеш ходити куди завгодно.

— Могла б, якби біля головного входу не стояла чорна «ауді» з тонованим склом, а на моєму телефоні не стояв трекер, який, мабуть, передає сигнал прямісінько в його мозок! — шиплю я, різко тицяючи пальцем у власний смартфон, що лежить на столі екраном догори.

Кіра — моя староста, подруга і людина, яка знає про мене абсолютно все (ну, майже все, бо про цвинтар і нічний скандал у кабінеті я їй ще розповіла у загальних рисах) — здивовано кліпає очима.

— Зачекай. Ти серйозно про трекер?

— Більш ніж серйозно, Кіро. Сьогодні зранку, о сьомій сорок п’ять, під моїм під’їздом мене вже чекав персональний водій. Дядя Вася, блін. Такий весь чемний, у костюмі, з парасолькою. Я спробувала сказати, що під’їду сама на метро чи з сусідами по гуртожитку, — брешу я про гуртожиток, бо моя квартира зараз опечатана, — так цей Василь подивився на мене так, ніби я запропонувала йому стрибнути з даху. «Пан Нікольський дав чіткі вказівки», — цитує мені цей робот із водійськими правами!

Я роблю різкий ковток гидкої кави й ледь не даюся взнаки від люті.

— Мій власний розклад тепер узгоджується з якимось параноїком! Я не можу піти погуляти після пар, я не можу зайти в кафе з подругами, я навіть до туалету, здається, маю ходити за графіком, затвердженим Яном Сильвестровичем! Мене нудить від цього імені, Кіро. Від самого його звуку мене починає ковбасити. Шість років. Ви розумієте? Шість довбаних років до двадцяти п’яти! Я зіп’юся раніше, ніж вийду з-під цієї клятої опіки.

Кіра співчутливо зітхає, підтягуючи до себе стакан із соком. Вона намагається тримати серйозний вигляд, але в кутиках її губ уже тремтить ледь помітна посмішка. Вона знає мій характер. Знає, що для мене означає хоча б спроба обмежити мою свободу. Коли на мене тиснуть — я перетворююся на колючого їжака, який готовий стріляти голками в усіх підряд.

— Ну, послухай, — обережно починає Кіра, кручачи в пальцях соломинку. — З одного боку, це повний абю'з і чистий деспотизм. Я б на твоєму місці вже влаштувала тут теракт або спалила його чорний джип. Але з іншого… Твій тато загинув за дуже дивних обставин. Ти сама казала про гальма, про тих людей у компанії. Цей твій Нікольський… він же, мабуть, перестраховується не тому, що маніяк-контролер, а тому, що за тобою реально можуть полювати.

— Ой, перестань! — я закочую очі так високо, що бачу лише білу стелю їдальні. — Ти теж починаєш співати його пісеньки? «Це для твоєї безпеки, Оксано». Знаєш, як він це каже? Отак: з кам'яним обличчям, без жодної емоції, ніби зачитує вирок. Він не захищає мене, Кіро. Він просто задовольняє свої комплекси Наполеона. Йому байдуже, що я відчуваю. Йому важливо контролювати кожен міліметр простору навколо мене.

— Ну, судячи з того, який він на фото в інтернеті… — тягне Кіра, лукаво примружуючись.

— Що?! — я різко замовкаю, витріщившись на неї. — Ти шукала його в інтернеті?!

— А чому б і ні? — спокійно парирує подруга, пожадливо відпиваючи сік. — Ти вчора описала його так смачно, що я не втрималася. Пошукала ім’я: Ян Сільвестрович Нікольський, засновник інвестиційної групи «Меридіана», непублічний крупний бізнесмен, холдинги, нерухомість… Ксю, він дуже багатий. І виглядає… ну, скажімо так, дуже ефектно. Такий собі сучасний кримінальний авторитет із обличчям голлівудського актора, який щойно зійшов з обкладинки Forbes.

Я ледь не вдавилася серветкою, якою намагалася витерти краплю кави.

— Ти з глузду з’їхала?! Він — мій наглядач! Моя особиста в'язниця на двох ногах! Він зруйнував моє життя, забрав мої рахунки, закрив мене у своєму глухому лісі з колючим дротом, а ти кажеш — «ефектно»?! Може, запросиш його на каву? Наступного разу я скажу дяді Василю, щоб привіз його сюди, і ви зможете пообговорювати його прес!

Кіра сміється вголос, закидаючи голову назад.

— А чому б і ні? Було б цікаво подивитися на чоловіка, який зміг поставити тебе на коліна. Бо зазвичай це робиш ти — з усіма хлопцями в універі.

— Я нікого не ставила на коліна! — обурено заперечую я, хоча внутрішньо розумію, що зерно істини в її словах є. До смерті тата я звикла жити так, як хотіла. Хлопці кружляли навколо мене, намагаючись догодити, а я перебирала ними, як рукавичками. Назар колись теж був одним із таких — поки ми не почали зустрічатися, а потім усе це розсипалося на шматки в один день разом із моїм старим життям.

Мій настрій остаточно падає в мінус. Я дивлюся на годинник у телефоні. До кінця перерви залишається п’ять хвилин. Скоро лекція з макроекономіки — найнудніший предмет на світі, на якому я зазвичай сплю або пишу записки.

— Все, пішли, — я різко піднімаюся з-за столу, збираючи свої речі в рюкзак. — Якщо ми зараз запізнимося, старий Левченко знову влаштує публічну порку, а мені сьогодні тільки публічних скандалів не вистачало.

Ми виходимо з їдальні й крокуємо широким світлим коридором головного корпусу університету. Студенти кучкуються біля вікон, п’ють каву з автоматів, сміються, обговорюють якісь свої студентські проблеми. На секунду мені стає так дико боляче від того, що в їхньому світі все ще існує легковажність, а в моєму — лише холодні стіни будинку-фортеці, охорона з раціями і Ян із його крижаним поглядом.