2. Оксана

   Кабінет нотаріуса пахне старим папером, шкіряними меблями та дешевою кавою з капсульної машини. Я сиджу на краєчку жорсткого крісла, міцно зчепивши пальці на колінах. Голова гуде від недосипу, очі печуть від вчорашніх сліз, а в роті гірчить. Поруч зі мною сидить сивий чоловік у товстих окулярах — пан Бондаренко, сімейний юрист тата, який зараз із сумним і знервованим виглядом перекладає з місця на місце якісь документи. 

— Оксано Анатоліївно, нам треба дочекатися пана Нікольського, — спокійно каже він, торкаючись дужки окулярів. — Без нього зачитати текст заповіту ми юридично не маємо права. 

Я лише тихо зітхаю. Ян Сильвестрович Нікольський. У моїй уяві це довге, офіційне ім’я належить якомусь сивому, засушеному дідугану. Одному з тих давніх бізнес-партнерів батька, які згадувалися лише у формальних розмовах за вечерею. Злиденний пенсіонер із лисиною, запахом валідолу та пихатим виразом обличчя, який зараз прийде кудахкати над «бідною сиріткою» і вчити мене жити. Я вже налаштувалася вислухати пару сухих співчуттів, підписати кілька паперів про прийняття спадщини й піти геть. 

Важкі дубові двері кабінету безшумно відчиняються. Я розвертаю голову, щоб кинути швидкий погляд на татового приятеля, і в цю ж секунду повітря з моїх легенів вибиває, наче від прямого удару в груди. Я ціпенію. У кабінет входить чоловік. Високий, широкоплечий, у темно-синьому костюмі, який сидить на ньому як вилита броня. Жорсткі риси обличчя, важка щелепа, трохи розпатлане вітром темне волосся. І ці очі — насиченого синього кольору, глибокі, з підпалом внутрішнього холоду. Це він. Чоловік із цвинтаря. Той самий незнайомець, який учора ввечері накрив мої плечі своїм пальтом, давив моїм болем і змусив мене дихати, коли я вже готова була здатися. Він не дивиться на мене. 

Просто проходить повз, карбуючи кожен крок, і вітається з нотаріусом коротким, стриманим кивком. Від нього знову пахне цим дивним ароматом — тютюном, загартованою сталлю та морозним повітрям. Його присутність миттєво витісняє з кімнати запах старої кави й паперів. 

— Доброго дня, Яне Сильвестровичу, — підхоплюється нотаріус, розпливаючись у шанобливій посмішці. — Ми якраз чекали лише на вас. Сідайте, будь ласка. 

Нікольський опускається у крісло напроти мене. Повільно. З тією небезпечною грацією великого хижака, який повністю контролює свій простір. І лише після цього він затримує свій погляд на моєму обличчі. Жодного мускула на його обличчі не здригається. 

Він дивиться так, ніби ми бачимося вперше. Ніби не було вчорашнього бруду під ногами, мого відчайдушного крику і його гарячої долоні на моєму плечі. 

— Починайте, пане Бондаренко, — його голос низький, хрипкий і абсолютний. 

Він просто дає команду. Нотаріус прочищає горло, поправляє окуляри й починає читати видрукований текст. Перші кілька речень пролітають повз мої вуха — звичайні юридичні формулювання, дати, перелік нерухомості, акцій, рахунків... 

Але потім пан Бондаренко робить паузу і зчитує головний абзац: — «...у зв’язку з чим, до досягнення Оксаною Анатоліївною двадцяти п'яти років, усе майно, банківські рахунки, а також контрольний пакет акцій компанії переходять під повне довірче управління пана Яна Сильвестровича Нікольського. Окрім цього, згідно з розпорядженням та особистим волевиявленням Анатолія Петренка — Яна Сільвестровича призначено єдиним офіційним опікуном Оксани до досягнення нею зазначеного віку...» 

Слова зависають у повітрі. Я кліпаю. Раз, другий. Мозок відмовляється складати ці звуки у змістовні речення. 

— Що?.. — мій голос звучить як тихий тріск сухої гілки. Я підводжуся з крісла. Руки починають тремтіти. — Що це за маячня?! — я вже не контролюю гучність власного голосу. — Яке управління? Який опікун?! Мені дев'ятнадцять! До двадцяти п'яти років?! Ви глузуєте з мене?! Це шість років повного рабства! Можливо, є інші варіанти? 

— На жаль, ні. Тільки якщо ви вийдете заміж... — обережно відповідає Бондаренко. 

— От бачите! — я хапаюся за останню можливість. 

— З дозволу Яна Сільвестровича, — додає юрист. Чорт. Я зло зиркаю на Яна. 

Нотаріус нервово перебирає папери: 

— Оксано Анатоліївно, це офіційний заповіт вашого батька. Підписаний за місяць до його загибелі та завірений за всіма нормами закону. До досягнення двадцяти п'яти років ви не маєте права самостійно розпоряджатися акціями, знімати великі суми з рахунків або змінювати місце проживання без письмової згоди пана Нікольського... 

— Та він же просто вкрав у мене все! — я повертаюся до Яна і вказую на нього пальцем. — Хто ти взагалі такий?! Чого ти мовчиш?! Скажи бодай щось! 

Ян навіть не здригається від мого крику. Він повільно дістає з внутрішньої кишені піджака дорогу ручку. Спирається ліктями на стіл, розкручує ковпачок і ставить рівний, розмашистий підпис на трьох примірниках документа. Він розписується за моє життя, навіть не моргнувши оком. 

— Поясни мені! — я гримаю долонею по скляному столу з такою силою, що склянка з водою біля нотаріуса здригається. — Чому ти?! Що ти зробив із моїм батьком?! Чому він залишив усе тобі, а мене зробив твоєю утримуванкою на цілих шість років?!         Ян повільно закручує ковпачок ручки. Ховає її назад у кишеню. Потім він піднімає на мене свій важкий, темний погляд. У ньому немає роздратування. Немає провини. Немає взагалі жодної емоції. Лише суцільна, непробивна бетонна стіна. Він мовчить. Він просто дивиться на мене, як на дитину, що влаштувала істерику в магазині, і це його мовчання бісить мене більше, ніж якби він почав орати у відповідь. Це мовчання знецінює мій біль, мій гнів, моє право на власне життя.