1. Оксана.

—Чому ти ніколи не дивишся мені в очі, Яне? — я зумисне підходжу надто близько, переступаючи невидиму межу. — Куди завгодно: на мої губи, на ключиці, на двері… Тільки не в очі.

Він повільно ставить склянку з віскі на стіл. Жодного зайвого руху, але напружена лінія щелепи видає його стан.

— Тому що в твоїх очах я бачу те, що робить із мене зрадника. Іди до своєї кімнати, Ксю. Поки я ще пам'ятаю, кому давав обітницю.

​Тато загинув у підлаштованій аварії, і моє життя зламалося за один день. А потім нотаріус зачитав заповіт, і воно перетворилося на клітку.

​Я позбавлена всього. Мої рахунки заблоковані, пересування відстежуються, а на кожному кроці чекає охорона. Усе це — справа рук Яна. Колишнього друга мого батька, людини з важким поглядом і бетонними принципами. Відтепер він мій офіційний опікун.

​Він забрав мене до свого заміського будинку-фортеці, щоб захистити від тих, хто розриває батькову компанію. Він встановив жорсткі правила і вимагає абсолютної покори. Але я не збираюся бути його зручною проблемою. Я провокуватиму його доти, доки ця ідеальна маска контролю не трісне.

​Доки він не визнає: він боїться не ворогів за високим парканом. Він боїться того, що невідворотно станеться між нами...

      Глухий стукіт вологої землі об дерев’яну кришку б’є по моїх нервах, наче молоток. Кожен кидок лопати — це ще один цвях у мою власну реальність, яку я досі відмовляюся приймати. Я стою біля краю відкритої ями. Вітер кидає мені в обличчя дрібну, колючу мряку, але я не відчуваю холоду. Я взагалі нічого не відчуваю, крім абсолютної, чорної порожнечі всередині, яка розростається з кожною секундою, поглинаючи мої легені, серце, здатність дихати. Мій тато. Мій сильний, незламний, завжди усміхнений тато, який здавався мені безсмертним, зараз опускається в цю сиру темряву. Навколо мене — море чорних парасольок. Люди. Їх так багато. Партнери по бізнесу, інвестори, політики місцевого розливу, адвокати, якісь далекі родичі, імен яких я навіть не пам’ятаю. 

Вони стоять із сумними обличчями, хитають головами, перешіптуються. Але я бачу їхні очі. У тих очах більшості немає болю. Там є лише холодний розрахунок. Хтось прикидає, як швидко впадуть акції його компанії. Хтось уже ділить у голові його активи. Стерв’ятники, що злетілися на запах крові. «Нещасний випадок», — так сказав слідчий, ховаючи від мене погляд. Автокатастрофа. Не впорався з керуванням на слизькій дорозі. 

Мій тато, який водив машину так, ніби вона була продовженням його тіла. Який ніколи не перевищував швидкість на гірських серпантинах. У якого машина проходила техогляд частіше, ніж я здавала сесії. Відмовили гальма. Просто відмовили гальма на крутому повороті. Який зручний «нещасний випадок» для тих, кому він перейшов дорогу в останньому тендері. 

— Ксю, люба… — чую над вухом тихий, тремтячий голос Єви. Вона стоїть поруч, намагаючись закрити мене парасолькою від колючого дощу. Її очі теж почервоніли від сліз. Вони з Назаром одружилися нещодавно, і мій тато ще так щиро сміявся на їхньому весіллі. 

Вони — мої найближчі люди, моя опора, але зараз навіть їхня присутність робить мені боляче. Їхня турбота, їхнє тепле єднання лише підкреслюють ту абсолютну, чорну прірву самотності, в яку я провалилася. Я не витримую цього співчуття. Воно душить. 

— Ксю, пішли в машину, — Єва обережно, з неймовірною ніжністю торкається мого ліктя. — Ти зовсім змерзла. Ти вже ледь стоїш. Поїхали до нас, я заварю чай... 

Поруч із Євою, міцно обіймаючи дружину за плечі, стоїть Назар. Він не дивиться на могилу. Його темний, зосереджений погляд уважно сканує натовп партнерів та інвесторів. Назар краще за багатьох знає, яким небезпечним буває цей світ. Його хлопці з охорони вже непомітно, але надійно перекрили периметр, щоб жоден журналіст чи небажаний гість не зміг до мене наблизитися. 

— Ксю, Єва має рацію, — м’яко, але дуже серйозно каже Назар, нахиляючись до мене. — Тобі треба в тепло. Ти зараз просто впадеш. Поїхали до нас. Ми нікого не пустимо, побудеш у тиші. 

Я мовчки, але м'яко вивільняю свою руку з теплих пальців Єви. Я не піду. Я стоятиму тут, поки не засиплють останню грудку. 

— Залиште мене, — мій голос звучить хрипко, наче чужий. 

— Ксю… — на очах Єви виступають нові сльози. Вона так щиро за мене боїться. — Будь ласка, — я піднімаю на них погляд, і всередині мене все розривається. — Я вас дуже прошу. Йдіть. Я знаю, що ви хочете допомогти, але я не можу зараз... не можу приймати нічию турботу. 

Мені треба бути одній. Назар мовчки дивиться на мене кілька секунд. Він розуміє. Він завжди вмів читати між рядків і бачити, коли людині потрібно дати простір. Він притискає до себе Єву і тихо киває: 

— Добре. Ми будемо чекати біля машин. Периметр мій, ніхто з цих стерв'ятників до тебе не підійде. Дай знати, коли будеш готова. Вони відходять. Слава Богу. Мої найкращі друзі відходять, залишаючи мене у відносному вакуумі. Але цього недостатньо. Мені душно серед цього натовпу. 

Співчутливі погляди партнерів тата обпікають мою шкіру. Хтось із них — той, хто віддав наказ перерізати гальмівні шланги. Хтось із них зараз дивиться на мене, як на слабку двадцятирічну дівчинку, сироту, яку можна буде легко пережувати й виплюнути, коли прийде час ділити компанію. Я не витримую. Відступаю на крок від могили. Потім ще на один. Розвертаюсь і йду. 

Я йду не до головної алеї, де припарковані чорні кортежі та чекають Назар із Євою. Я звертаю на вузьку стежку, що веде вглиб старого цвинтаря. Туди, де поховання минулого століття, де похилені кам’яні хрести заросли мохом і де гілля старих плакучих верб утворює щільний купол, ховаючи небо. Я йду швидко, спотикаючись на нерівному асфальті, ламаючи підбори.