Глава 5

Меліса

І знову важке пробудження, і знову його обличчя у мене перед очима.

Гучно стогну, щоб він відчув, що я не рада його бачити. Але Рей, як я вже подумки собі скоротила його ім’я будучи без свідомості й не думав реагувати на мої звуки.

— Ти отямилась? — радісна моська нависла над мною. 

— А ти знову мелькаєш перед обличчям? — я накриваю долонею очі, сильно тисну на них,  а потім, відштовхнувши чоловіка, приймаю сидяче положення. Не дивитись на нього простіше простого, хоча сам чоловік заглядається на мене.  Він, як завжди, був занадто близько, і це дратувало мене більше, ніж хотілося б визнати. — Я ж ніби просила тебе дати мені спокій. Може мені пощастить  настане кінець світу.

— Я ж ніби казав тобі, що це неможливо. Світ поки що не закінчується, тож немає сенсу ховатися, — знизав плечима Рей, його слова змусили мене криво посміхнутися.

— Хм, якби я була драконом, я б теж мала відповіді на всі питання, — буркнула я, відчуваючи, як знову підступає хвиля запаморочення.

— Ну, принаймні ти це вже визнаєш, — хитро відповів він, присуваючись до мене.

— Намагаюсь змиритись з реальністю. Поки що важко дається. Все твоя луска перед очима з’являється.

Рей сміється з мого незв’язного монологу. Але я не можу припинити. Слова так і ллються з моїх вуст. То напевне нервове перевантаження так діє на мене. Хочу замовкнути, але не можу.

— Хто взагалі так робить? Ти що ненормальний? — я несильно стукаю його по плечах — Я думала вирішив звести рахунки з життям. Ти хоч уявляєш, що я відчувала в то момент, дурню?

— Що ти відчувала, моя хороша? —  голос м’який, просочений грайливістю.

І знову ця блаженна усмішка на його обличчя показалась мені. Рей поправляє свій шкіряний жилет, розправляючи його, ніби він не сидів на ньому ідеально. Він прикушує губу, коли бачить  мою розгубленість.

— Я ж думала ти цей… Через мене туди, — я показую руками його стрибок, так, як я його запам’ятала. — Думала, що все … Того… Переступив межу. Побачив світло…

Моя розповідь обірвана, нервова, але ж і я себе так почувала. Я так налякалась, А ей блаженний зараз сидить навпроти мене і посміхається, ніби я жарт якийсь розповідаю.

— Іноді варто переступити межі, щоб поглянути на істинні горизонти за ними.

— Які горизонти, ненормальний? — кричу, виплутуючись з простирадл, якими мене вкрили. 

Я не замерзла, тут було душно. Я, значить тут хвилювалась, а  він насміхається з мене? 

В той самий момент, мені на очі потрапляє невелика склянка з прозорим вмістом, радіючи, що знайшла воду, приймаюсь жадібно пити  її. Здавалось, що місяць води не куштувала, така вже вона була смачна. І хтось може сказати, що вода не має смаку, то я  можу порадити випити ту, яку щойно випила я, тоді вже можна було про щось  і заявляти.

— Мелісо, я тебе прошу заспокойся, — він застигає навпроти мене. Все намагається крутитись поруч, не дає можливості побути наодинці. Стереже мене, ніби той вовк пильнує за овечками.

 — Це ти мені кажеш заспокойся? Це не я велетенська ящірка, чоловіче! Поверни мене додому.

Топчу ногою в підлогу, наказуючи йому. Рей, хмурніє, бо не очікував що я знову заговорю про дім.

— Я ж казав, що зараз не можу.

— Мене не цікавить, що ти там не можеш, —   вперто стою на своєму. — Я сказала, що хочу додому.

Він наближається, заводить одну руку мені за спину, огортає нею плечі і притягує до себе. 

— Не хочеш ти додому, моя хороша. Кажуть, що як тільки пара дракона бачить його в істинному образі теж відчуває зв’язок, — тихо шепоче мені на вухо, посилаючи безліч мурашок бігати моїм тілом. — Я з’явився перед тобою в істинному образі, ти його побачила. Навіть не кажеш більше, що ти збожеволіла. Не помітила?

— Правильно, бо це ж не я ненормальна, а ти! І вагалі, мало що там кажуть. Ми ж не будемо всьому вірити… — кручу головою, заперечуючи слова ящера. 

— Але це не змінює того, що ти мене не боїшся більше, — він залишає невловний поцілунок на моїй скроні. Теплий та приємний поцілунок, від якого в мене серце починає битись швидше.

Воно, що барахлити почало? 

— Я все ще можу тебе побити в разі чого, мій ноутбук при мені,— кажу я, а  Рей лише міцніше мене притискає до себе. 

— Я досі згадую те, як ти сміливо мене ним ударила. Моя смілива дівчинка, — лагідно промовляє. — Але залишімо його на крайній випадок. Він поки що не настав.

Я тихо посміхаюсь, будучи гордою за себе та свою реакцію. Так йому й треба. Придумав також, викрадати мене посеред білого дня. Точніше темної ночі. 

— А знаєш, коли ще пара відчуває зв’язок один з одним?

Здається, він бачить як широко розпахуються мої очі після почутого. Я знаю його лише декілька нещасних годин. А він вже натякає на те, щоб ми переспали? 

— Ти що це придумав, збоченець лускатий? Я що схожа на ту, якою ти можеш так просто скористатися?