Глава 2

Меліса

—  Що ти зробив? —  чую з боку невдоволений голос, але очі чомусь не можу відкрити. Та й взагалі - моє тіло мене мало слухається.

—  Забрав свою пару туди, де їй  місце, —  о, а його я вже впізнаю.

Я не бачу, що відчувається, але відчуваю, що ця перепалка набирає обертів, бо жіночий голос стає все роздратованішим. Він що, привів мене до себе, представив  коханкою, а дружину свою про це попередити забув?

—  Що не так? Я зробив все так, як ти й хотіла, —  втомлено зітхнув чоловік. —  Ти хотіла, щоб я знайшов собі пару - я це зробив. Та ще й не аби яку, мамо. Я знайшов свою істинну пару.

Моя голова нещадно боліла. Мені погано вдавалось розібрати про що вони говорили. А якщо й розбирала, то все одно нічого не розуміла. 

—  Я хотіла, щоб ти собі знайшов пару, так. Але не таким же способом, бовдуре, — я почула звук удару. То дісталось моєму маніяку? Дуже сподіваюсь, що йому. Він заслужив. — Я хотіла, щоб твоя пара кохала тебе, а не тікала від тебе стрімголов. Я ця тікатиме! Повір моїм словам, Рейнгарде, ще не раз вона втече від тебе!

 Він зробив щось зі мною, бо я й досі встати не можу. Голова паморочиться. Тепер я розумію, як йому було після того, як я приклала чоловіка своєю сумкою. Боляче. 

Але ж він не бив мене? Чи бив, але я цього не пам’ятаю?

В пам’яті проносяться тисячі картинок з моменту нашої зустрічі. Згадую все, що мені довелось пережити через нього. А потім перед очима постає мій останній спогад…

Не бив. Він зробив дещо гірше - він мене поцілував. Не спитавши дозволу -  засунув свого язика мені до рота. Фу.

Я стогну, бо це єдине, на що вистачає моїх сил.

—  Не зараз, будь ласка. Я сам все виправлю. Все буде добре, не хвилюйся. Я ж дорослий чоловік. Знаю, що роблю.

—  Я послухаю тебе тільки цього разу. Дорослий, —  фиркає незнайомка. — Аякже. Дорослі собі наречену не крадуть, а залицяються.

—  Батько тебе теж викрав, —  парував він. 

—  Твій батько то інша справа, Рейнгарде. Вас навіть порівнювати немає сенсу. 

Господи, в них що це, сімейна традиція? І яка в біса наречена ще? Це я, чи що? Е, ні… Я на таке не підписувалась. Я взагалі на зустріч з ним не підписувалась. 

—  Мелісо, не рухайся, будь ласка, — ніжно промовляє до мене незнайомець, а мені хочеться розплакатись.  Він так щиро це говорить, що ще більше заплутує мене. —  Перехід забрав багато твоїх сил, бо ти була до нього не готова. Пробач мені, будь ласка. Тобі треба відпочити, згодом все пройде.

—  М-м-м, —  мугикаю, відчуваючи нудоту. От, як мені сказати, що якщо він не відійде, то я заблюю йому його дорогий-дешевий костюм?

— Погано? — розуміє він, коли мої дії вже стають очевидними.

— Мг, — знову повторюю, але позив вдається придушити. Знаю це погано, але це вже краще ніж те, що могло б статися.

Потроху починає розвиднюватись в очах. Світ набуває своїх звичних фарб. Але єдине, що я бачу це стривожену моську свого маніяка. Він тримає мої плечі, розминаючи їх. 

Але кожна його дія не призводить до бажаного результату  і я швидко підіймаюся на ноги. 

Ну, швидко це було лише в моїй голові, бо ж на ділі я лише, хиталась та трималась за стінку, коли шукала щось, що б нагадувало мені хорошу місткість.

— Мелісо, ти куди? — старається стримати мене чоловік.

—  Відпусти, — хриплю і згинаюсь дугою, повертаючи увесь свій обід прямо йому на туфлі. 

—  Оу, — стогне він у мене над головою.

—  Сам винен, — промовляю, як тільки мені легшає. — Нічого було мені колоти всякі дурниці. Зараз би могли б уникнути цих неприємностей. 

—  Я нічого не колов тобі, — відповідає мені, та турботливо продовжує тримати волосся. 

Рейнгар, чи як його там, нахиляється трохи вбік і тягнеться за склянкою в якій вже була налита вода. 

—  Дякую, —  кажу йому з обережною ввічливістю, що контрастує з тоном, який я застосувала кілька секунд назад. Забираю склянку з його рук, але пити не спішу. Мало, що він встиг туди підлити. А знову бути у відключці мені не сподобалось.

—  То просто вода, — закочує він очі, але я йому вірити не збираюсь. Викрадачам взагалі віри немає. Така вже жорстока до них була реальність.

Я звертаю увагу на те, що скоріше за все, він привів мене до себе додому. Добре, що не в підвал якийсь. Не люблю холод, вологу і щурів. А тут все по-іншому, кімната взагалі здається нереальною. Перламутрові стіни, переливаються прозоруватими лусочками, мені ще не доводилось бачити таких візерунків. Гарні та дорогі меблі, які не хочеться трощити, але судячи з того, що тут відбувається таки доведеться.

Шкода. Але не знаю чого більше меблі чи мої сили, які я на це дійство витрачу.

Взагалі дизайн кімнати мало нагадував мені те, що я вже бачила. Тут або якийсь дивакуватий дизайнер попрацював, або смак у господаря був вельми специфічний. Оксамитові софи насиченого бордового та пурпурового кольору врізаються в пам’ять. Це що треба приймати, щоб такі замовляти?