Глава 4. Темниця

— Випустіть нас! — кричав Віллі, тримаючись за ґрати.

— Віллі та досить вже, ти цілу годину безперервно кричиш, вони нас не випустять, — промовив Том, сидячи на холодній підлозі в’язниці.

— Я тобі казав, щоб ти не йшов до тієї вежі, якби ти мене з самого початку послухався, то нас зараз тут не було б!

— Я вже тисячу раз вибачався, як мені ще залагодити свою провину?

Віллі став нервово ходити по кругу, думаючи, що робити, як раптом Том повеселів.

— Може твої таємні воїни нас звільнять звідси?

Віллі обурено глянув на Тома.

— По твоєму це смішно!? — Віллі не міг зрозуміти, як Том може в такий момент ще шуткувати.

Том винувато опустив голову, не говорячи більше ні слова. Правильно, нехай відчуває провину, він це заслужив.

— І навіщо взагалі тобі здалась та вежа? І як так сталось, що тебе спіймали?

— Я вже майже доходив до тієї вежі, як раптом на сходах, що вели на верх, я зустрів тих двох вартових, там вони мене і схопили.

— І звісно ж в першу чергу ти повів їх до мене!

— Я хотів тебе попередити.

— Дякую, попередив, тепер ми сидимо тут у двох, не знаючи, що нас чекає.

— Я скажу вам, що вас чекає, — промовив раптом один зі стражників, зайшовши до в’язниці та почувши їх розмову, — вас зранку привселюдно стратять! — після чого, гучно сміючись, він вийшов геть.

— Том ти чув, нас зранку стратять, треба вибиратись звідси!

— Але як? — зараз Том виглядав розгублено, що було зовсім не схоже на нього, раніше у нього завжди був якийсь план.

Віллі сів на підлогу та став думати, однак нічого не міг вигадати. Невже ось так все закінчиться, їх завтра привселюдно стратять і він так ніколи і не знайде таємне королівство. Віллі впав у відчай.

— Вихід має бути, — промовив тремтячим голосом Віллі, — я не хочу ось так померти!

— Виходу звідси не має, — пролунав раптом низький голос із сусідньої камери в’язниці.

Віллі з Томом насторожилися, вони знаходились в невигідному положені, не бачачи хто з ними говорить. На світло, яке сходило від факелів,  вийшов той, хто з ними говорив. Це була невеличка за розмірами міль, з дуже сумними очима. 

— Мене звати Люк і я вже багато років тут сиджу, тому повірте мені, я знаю про що говорю, звідси виходу немає.

Якщо він говорить правду, то їхні справи, були ще гірші ніж здавалось.

— А за що тебе посадили у в’язницю? — запитав Том.

— Я разом зі своєю дружиною та двома дітьми жили в невеличкому поселені комах і одного року туди прийшов сильний голод. Найближчим королівством, яке було біля нашого поселення це Королівство Хрущів. Я прийшов сюди по допомогу, однак ніхто не захотів навіть крихтиною поділитися, тоді я вирішив вкрасти, але мене спіймали. Мене посадили у цю в’язницю і з того часу я сиджу тут і не знаю, що сталось з моєю родиною, можливо їх давно вже не має в живих.

Віллі стало шкода бідного Люка, він знав, що це таке втратити сім’ю. Раптом почувся звук відкриваючих дверей в’язниці. Зайшла стража, яка почала заносити якісь ящики та складувати їх один на одного, після чого, вони вийшли, а останній стражник повісив на крючок зв’язку ключів біля дверей та закривши двері в’язниці, вийшов.

Віллі розумів, що зв’язку ключів їм не дістати, занадто далеко вони висіли. Поки Том продовжив розмовляти з Люком, Віллі підійшов до вікна, на яких також були ґрати та виглянув у садок біля в’язниці. В цей момент він згадав свого дідуся і йому стало раптом соромно. Дідусь завжди йому казав, що ніколи не можна впадати у відчай, вихід завжди знайдеться, треба тільки його пошукати. Але Люк сказав, що звідси не вибратися. Раптом увагу Віллі привернуло дерево, яке росло поблизу в’язниці й тут до нього прийшла ідея.

— Що ти робиш? — запитав Том, дивлячись як Віллі намагається щось дістати через ґрати.

Віллі тягнувся до гілки дерева, яке росло поблизу, однак йому не вистачало зовсім трішки щоб дотягнутися.

— Краще не стій тут, а допоможи!

Раптом Том зрозумів задум Віллі та став йому допомагати. Разом вони дістали нарешті гілку дерева та стали тягнути її до себе.

— Ще трохи давай, — промовив запихаючись Віллі, — нам треба як найдовша.

Гілка різко тріснула та обірвалась, за чого Том з Віллі покотились на підлогу. Вони злякано притихли, оскільки звук був дуже гучний, однак здається їх ніхто не почув. Затягнувши гілку дерева повністю у камеру, вони стали зривати з неї листя, поки це не стало звичайною обідраною гілкою. Після того, вони протягнули гілку через ґрати до зв’язки ключів, які висіли біля дверей та зуміли заціпити зв’язку.

— Тепер давай повільно затягуємо її назад, —промовив Віллі.

Якщо зв’язка з ключами зсунеться з гілки та впаде на підлогу, вони вже навряд чи її підіймуть.

— А якщо в цій зв’язці не буде ключів від наших дверей? — запитав із сумнівом Том.

— Давай спочатку дістанемо їх, а тоді вже з’ясуємо.

Затягнувши гілку, Віллі схопив зв’язку та почав по черзі пробувати вставляти ключі в замок. Один з ключів підійшов, відчинивши двері, Віллі підбіг до камери Люка та став пробувати відкрити його двері, однак в цей раз жоден із ключів не підійшов.