Глава 4

Сергій

Не встигли ми в'їхати на подвір'я, як з дому вибігли дідусі й бабусі. Машину обступили з усіх боків, що я навіть не став відчиняти дверцята, щоб не вдарити нікого ненароком. Лише опустив вікно, щоб привітатися. Тільки от нашим батькам не було діла ні до мене, ні до Олени. Вони вже цілували онуків, вимірюючи їхній зріст і сміючись запитували про справи. 

- Так, молодь, валізи рознесіть і чекаємо вас на обід. Нагорі не затримуватися. - скомандував тесть нам, поки бабусі вже відводили дітей до хати.

- Здається нас сюди запросили тільки заради онуків! - усміхаючись зауважила дружина і вистрибнула з салону машини.

Сніг під ногами скрипів, а все навколо нагадувало зимову казку: височенні смереки, величні гори, кучугури зі мною заввишки і двоповерхові затишні будиночки всюди. 

- Яка краса! Як шкода, що ми так давно не приїжджали до твоїх.

- Ти ж знаєш: то футбольний сезон, то ремонт. 

- То нарешті вирвалися на відпочинок.

- Так-аа, - протягнув я, згадуючи подорож Європою.

- Яке ж тут повітря смачне! - розсміялася Олена, а мені так сильно захотілося зацілувати її губи. Я все ще пам'ятав їхню солодкість.

Я навіть зробив крок уперед, але дружина попрямувала до багажника.

- Мені так і не вдалося прочитати листи дітей. З цими зборами, я зовсім закрутилася. Я пам'ятаю, як Матвій розповідав мені про лего-набір і світильник у вигляді людини-павука, але хотілося б перевірити перед тим, як дарувати.

- Як ти збираєшся це зробити?

- Валізи збирала я, а вони були відповідальні тільки за свої рюкзаки. Тож висновок зрозумілий - листи в них.

- А я Іванці купив телефон, а Матвію - планшет.

Я помітив, як Олена напружилася. Що не так знову?

- Мені потрібно було з тобою порадитися? - запитав я.

- Так, ні. Усе гаразд. Іванці було стільки ж скільки зараз Матвію, коли ми їй подарували планшет. Я встановлю батьківський контроль. Усе буде добре.

- Якщо потрібна буде допомога з цим або з чимось іншим...

- Я не можу чекати на тебе тижнями чи місяцями, щоб розібратися з чимось. З технікою мені вже давним-давно допомагає наш сусід Борис.

Я відразу згадав цього качка-спортсмена. Ревнощі в мені спалахнули миттєво.

- Що? З якого це дива? Йому зайнятися нічим або йому якісь бонуси за це перепадають?

- Не говори дурниць! І взагалі я більше не маю наміру перед тобою звітувати! 

- Ти що з ним спиш?

Я схопив дружину за руку і смикнув на себе. 

- Відповідай.

- Відповім один раз. Запам'ятовуй! Я тебе ніколи не зраджувала. 

Я зітхнув із полегшенням і навіть відпустив руку, хоча хотілося переплести пальці, забути про валізи і сховатися з Оленою в будиночку для гостей.

- Давай уже заносити валізи, поки тата не прийшли нам допомагати. Ти ж знаєш, з їхніми спинами тільки тяжкості піднімати й залишилося!

***

Першим внесли в будинок кота в переносці, а потім вже валізи. 

- Навіщо вам на трьох чотири валізи? - поцікавився я, піднімаючи перші дві на другий поверх.

- Тому, що в четвертому - подарунки, а взагалі нас не троє, а четверо. Ти забув порахувати Марса. А в нього між іншим речей не мало.

Я згадаймо його численні лежанки, кігтеточки та іграшки. 

- Це точно! До речі, якщо потрібно буде Марса відвезти у вет.клініку...

- Я знайшла чудового лікаря, який приїжджає додому. Це дуже зручно!

Альона відчинила переді мною двері в дитячу. Судячи з рожевого декору - Іванкіна. 

Залишивши одну з валіз біля стіни, я психанув:

- Ти так швидко знайшла мені заміну! Усі мої обов'язки вже розподілила чи якісь залишилися?