1.

Здається, що минуле дихає мені в обличчя. Холод і страх сковує тіло, і хочеться розплакатись від абсурдності цієї ситуації. Ну хіба може бути все так жахливо? Чим же я все це заслужила?

Напевно, Саша мала рацію! Треба було розповісти матері про домагання з боку Леоніда ще тоді, коли все це сталося. Минулого разу мені вдалося врятуватися, але чи буде так цього разу?

Я просто наївно вірила, що він більше не з'явиться у нашому житті. Коли зник – видихнула, і все. А варто було дати хід тому випадку. І посадити клятого виродка за ґрати. Якщо цього разу зможу врятуватися, так і зроблю.

– Ну чому ж ти так далеко, донечко? Я скучив, – від його слів у мене мороз шкірою. Хочеться плюнути йому в обличчя, але знаю, що такими діями лише погіршу ситуацію.

– Зникни з мого дому, покидьку! – слова самі злітають з мого язика, і ситуація таки погіршується. Леонід хмуриться, а тоді різко кидається у мій бік. Не встигаю втекти, тому що страх сковує рухи. 

Його руки торкаються мого тіла, і це настільки бридко, що сльози градом котяться з очей. Вириваюся та пручаюся, але сили у нас далеко нерівні. Леонід кидає мене на диван і намагається пробратися рукою під футболку. Я не можу дозволити йому це, тому не вигадую нічого кращого, як і далі бити його ногами.

Один раз мені таки вдається потрапити в ціль. Леонід сичить та б'є мене кулаком в обличчя, та так сильно, що на кілька секунд втрачаю зв'язок із реальністю. Йому цього часу достатньо, щоб почати знімати з мене штани. І тоді я починаю кричати. З останніх сил та до болю в горлі. І байдуже, що зараз знову отримаю. Краще вже так, аніж відчувати його дотики на собі.

Минає мить – і Леонід злітає з мене, наче пір'їнка. Летить через кімнату і падає на підлогу, збиваючи своїм тілом вазу з квітами. Швидко сідаю, прикриваючись руками, і вже за мить бачу перед собою стурбоване обличчя Дениса. 

– Як ти? Він зробив тобі щось? – хлопець стурбовано мене розглядає, а я продовжую заливатися сльозами. Ще ніколи не була така щаслива його бачити. 

Лише збираюся відповісти, коли несподівано Леонід нападає на Дениса позаду. Це просто жахіття якесь, тому що тепер я до смерті боюся за цього хлопця. 

Поки ці двоє завдають один одному ударів і поступово перетворюють мою вітальню на смітник, я швидко хапаю у руки телефон і викликаю поліцію. Денису треба протриматися кілька хвилин, і коли прибуде допомога, Леонід таки сяде за ґрати. 

На щастя, Дену вдається збити чоловіка з ніг, і той без свідомості падає на підлогу. Ще мить – і Ден поруч, міцно мене обіймає. Зараз мені здається, що це найкращі обійми у світі. У них мені зовсім не страшно, і байдуже, що тіло все ще тіпає від пережитого. 

– Ходімо звідси, – він не випускає мене з обіймів, хоча я бачу, що Дену добряче дісталося. Ще не загоїлись рани після побиття у клубі, а тепер у нього рана на лобі, синець під оком, і це лише видимі ознаки бійки.

Ми разом виходимо у коридор, і до мене доноситься сигнал поліційної сирени. Ще трішки – і цей жах нарешті закінчиться. 

Тільки от радію я надто рано, тому що забувати про Леоніда не треба було. Все стається за лічені секунди. Я чую його лютий крик і бачу, як чоловік біжить на нас з ножем у руках. 

Ще мить – і Денис ховає мене у своїх обіймах, а сам якось дивно сіпається і дуже сильно напружується. Він завмирає, а тоді я чую, як той самий ніж з глухим звуком падає на підлогу.

– Денисе… – шепочу розгублено. Виглядаю з-за його спини й бачу такого ж зляканого Леоніда. У чоловіка руки в крові, і я точно знаю, кому вона належить. – Дене… 

Саме у цю мить двері будинку гепають об стіну, і кілька поліціянтів вриваються всередину. Я бачу, як Леоніда заковують у кайданки, але жодного полегшення не відчуваю. 

Я бачу перед собою лише біле, як сніг, обличчя Дениса і розумію, що він врятував мені життя. Але якою ціною?

– О, Боже! – хлопець заплющує очі та починає осідати на підлогу. Він надто важкий, і я не можу його втримати. Сідаю разом з ним і перелякано стежу за тим, як підлога під його спиною стає червоною від крові. Його крові…

– Допоможіть! – кричу так, що мене, напевно, чути на іншому кінці міста. На щастя, швидка вже тут, і Дениса одразу кладуть на носилки. 

Я поруч із ним, коли його заносять в автомобіль швидкої допомоги, коли їдемо у лікарню на шаленій швидкості, тримаю його холодну руку у своїй і ковтаю солоні сльози. І коли Дениса забирають в операційну, сиджу під дверима і тихо плачу, обійнявши себе руками. 

Ніхто мені нічого не говорить, і єдине, що залишається – це набрати Сашу. Вона мені зараз необхідна, щоб не збожеволіти від відчаю. А ще до мене підходить поліціянт і просить пояснити, що сталося. Збиваючись, кажу все, як було, і цього разу не забуваю розказати про події дворічної давності. Хочеться, щоб Леонід відповів за все… і зараз я звинувачую себе у тому, що сталося з Денисом.

Я навіть забуваю про те, яким він був зі мною поганим. Як ображав і звинувачував у чомусь. Він же міг не прийти на допомогу і залишити все, як є, але прийшов, не залишив з цим виродком… і сам постраждав. Якщо з ним щось станеться… 

Ні! Я не буду думати про погане! Денис сильний, і з ним усе буде добре!

– Сабі! – коли бачу у коридорі Сашу, одразу кидаюся в її обійми. Зараз вона необхідна мені, і подруга добре це розуміє. Доводиться ще раз все розповісти, цього разу вже їй.