Тіні над Скальдою

Загін затаївся біля кромки лісу. Стилий вітер жбурляв у обличчя тривожний гул набатного дзвону. Болісний відголосок спалених сіл і розтерзаних родичів наповнював диких передчуттям помсти. Ніздрі хижо здригалися, уловлюючи солодкуватий аромат крові, змішаний із гіркотою багать і густим духом відсирілого лісу. Хрипке дихання рваними хмаринками виривалося з розгарячених нетерпінням масивних тіл. Очі, що тліли золотавими вуглинками у темряві ночі, чіпко стежили за безладною тиснявою біля воріт Бистриці.

— Вони вивалилися з хащі безглуздою юрмою, щойно зійшов місяць, — доповідав молодий слідопит, косячись на темні фігури, що миготіли, із сумішшю жалю та роздратування. — Близько сотні. Перевертні, вампіри, напівкровки... Кого там тільки немає! Озброєні абичим. Плану, схоже, ніякого немає, як і ватажків. Якщо не вважати он того великого дикого, який махає сокирою, як дроворуб, і верткого ікластого — за ним вампіри тримаються.

— Ізгої, — похмуро зронив Гракх. — Про них казав полонений ельф.

Каліда спостерігала за побоїщем, із досадою закусивши губу. Отощалі, обірвані, брудні, чоловіки й жінки намагалися взяти штурмом високий, добротний палісад, що оточував невелике місто, покладаючись виключно на силу власного розпачу. Високий колодчастий паркан із кількома оглядовими вежами під напором навченого загону протримався б не більше пів години, але для знесилених від голоду, змучених холодом ізгоїв перетворився на нездоланну перешкоду. Раптова атака невдахових союзників по нещастю розбилася об міцні ворота. Повітря над невеликою рівниною тремтіло від криків, прокльонів і глухих ударів тарана, нашвидку змайстрованого зі звичайного колоди. Ополченці під бадьорі вигуки кількох сержантів поливали нападників киплячою олією та засипали арбалетними болтами, беручи не влучністю, а кількістю. Поранені впереміш із трупами валилися в рів, що оперізував місто. Потягнуло нудотним запахом смаленої вовни та м'яса.

— Вони всю округу на вуха поставили, — поморщився Ферран. — Нас позбавили переваг північного штурму, й самі безглуздо здохнуть.

— Ми що, залишимо їх без допомоги? — скинувся Рагнар. В бурштинових зіницях, звернутих до Обраної, спалахнули злі іскри.

— Там же наші! — Лікка тицьнула пальцем у бік палісаду, ледве стримуючи гнів. — Їхні будинки спалили так само, як і Гнилу Гать. Кого не підсмажили на багаттях одразу — загнали в глуху чащу.

Вона стиснула кулаки, придушуючи тремтіння, і метнула в Карателя нищівний погляд.

— Для тебе, ситий шинковий котяро, їхня смерть безглузда. А ти пробував дивитися в очі дітям, які вмирають від голоду? Простіше зваритися живцем, дряпаючи кігтями ці кляті ворота!

Ферран нахмурився, оцінюючи суворі обличчя перевертнів, які залишили сім'ї в похмурих хащах Чорного Лісу. Слова дикої відповідали думкам кожного з її соплемінників, не залишаючи місця для холодного розрахунку. Каліда обернулася на шеренгу вершників позаду. Напівкровки похмуро косилися на жорстоку бійню, співчуваючи таким же бруднокровним, неприкаяним істотам, як і вони самі. Пастка мовчазної солідарності зачинялася, відсікаючи здоровий глузд. Дагра, яка сиділа в сідлі пряма й бліда, повела плечима, приймаючи упертість зграї як неминучість стихійного лиха. Зорн сердито перехопив повіддя. На брудних бинтах виразно проступали бурі плями — глибокі опіки загоювалися повільно й неохоче.

— Третій загін Інквізиторів має бути десь поблизу, — маг дивився на ватажка зверху вниз, вкладаючи у слова весь отруйний запал повчальної зверхності. — Ферран правий, такий переполох неможливо не помітити. Якщо ми виступимо зараз, ризикуємо опинитися затиснутими між стінами міста й молодчиками Братства. У чистому полі, стінка на стінку, проти свіжих, ситих Світлих і двох потужних чарівників, на нас чекає не битва на вигідних умовах, а кривава рубка.

— Ми не знайшли навіть натяку на ворожий загін на відстані цілого переходу! — вклинився слідопит.

— Гріш ціна бойовим магам, нездатним приховати пів сотні піхотинців, хлопче, — від небезпечної напівпосмішки чарівниці з перевертня миттєво злетіла пиха. Хлопець судомно сглотнув, щільно стиснув губи, але очей не опустив. — Ти б дізнався про їхню присутність, тільки відповідаючи на допиті Інквізитора.

— Ми не зрушимо з місця, поки не з'ясуємо, де Світлі, — відрізала Каліда.

— Будемо просто стояти й дивитися, як їх вирізають одного за одним? — задихнувшись від обурення, просипів Рагнар. — Що якщо гостровухі далеко? Що якщо взагалі не прийдуть або з'являться, коли ми вже візьмемо це гниле містечко?

— Набат чути на багато миль навколо, вони не можуть не прийти. Питання тільки в тому — коли, — гарячкова лють диких уперлася в крижану витримку Обраної. — Або нас розмажуть по частоколу, або спалять разом із містом, якщо ми встигнемо увійти всередину. У будь-якому разі шляхетна жалість укладе твоїх братів в обійми з ізгоями в один рів. Там вас і закопають. Будемо чекати.

— Не залишай хорошу думку недоказаною, люба, — зітхнув Зорн, ігноруючи нервовість, із якою ватажок стискав руків'я меча. — Нам краще піти непоміченими під прикриттям метушні.

— Чекати не доведеться! — із захопленням дитини, яка отримала бажану іграшку, Лікка вказала на дорогу.

З флангу, уздовж русла річки, вийшов третій загін Братства. Обладунки воїнів відблискували ртуттю в льодовому сяйві повного місяця. Троє вершників у білих плащах із палахкотущою на плечі емблемою Братства супроводжували пішу колону, мов примарні посланці смерті. Барабанні перетинки прорізав зловісний сигнал рога, будячи в свідомості липкий жах.