Запис 1 Тримайся

Люба моя!

                                                                                                        Тут ти можеш не прикидатися сильною.

                                                 Тут не потрібно соромитися своїх почуттів, виправдовуватися за свої бажання чи доводити, що маєш право на втому.

                                                 Можливо, ти впізнаєш себе в цих рядках. Можливо, вперше поставиш собі запитання, якого давно уникала.

                                                Не поспішай із відповіддю. Просто побудь трохи поруч із собою.

                                                Ти не одна. І тобі не потрібно ставати кимось іншим, щоб заслуговувати на любов, повагу й турботу.

                                                Це не історія однієї героїні. 
                                               Це буде щось на кшталт дівочого щоденника. Тільки вже для дорослих дівчаток.

                                              Це будуть короткі нотатки, думки, спогади, маленькі прозріння. Їх можна буде читати по одній, маленькими ковточками. Повертатися до них. Не погоджуватися. 
                                            Мені хочеться, щоб у цій книзі кожна могла впізнати себе. Не обов'язково всю. Можливо, лише в одному реченні. В одній думці. В одному тихому «я теж…».
                                          Я не обіцяю, що ця книга дасть відповіді на всі запитання.
                                          Але мені хотілося б, щоб вона стала маленьким світлом для тих, кому зараз трохи темно. Місцем, де можна перепочити, прислухатися до себе й, можливо, згадати, що ти в себе є.

                                                                                                                                       Твоя Марта Терен

Запис 1 (18 жовтня)
*************

Скільки разів за життя кожна з нас чула слово — «Тримайся»?

Ми тримаємося заради дітей. Заради батьків. Заради тих, кому ще важче.

Тримаємося, коли страшно. Коли боляче. Коли сил майже не залишилося.

Ми навчилися триматися навіть тоді, коли навколо залишається абсолютна, глуха порожнеча.

Тримаємося так довго, що іноді вже й самі не пам’ятаємо, коли востаннє дозволяли собі просто розслабити плечі, видихнути й не бути сильною.

******************

Їй лагідно говорили: «Тримайся», — коли вона вчилася ходити. І вона міцно Трималася за надійні татові й мамині руки.

Її заспокоювали: «Тримайся», — коли вона поверталася додому зі збитими в кров колінами.
І вона трималася, затишно сховавшись в обіймах матусі.

Їй глузливо радили: «Тримайся», — коли вона була найпершою товстункою у класі.
І вона трималася, знурюючи себе дієтами й голодом.

Їй гаряче шепотіли: «Тримайся», — коли вона вперше ридала через безнадійне, розбите кохання.
І вона трималася, стискаючи руку подруги.

Їй розпачливо кричали: «Тримайся!», — коли вона в муках народжувала нове життя.
І вона трималася, зціпивши зуби.

Їй, без надії, говорили лікарі: «Тримайся», — коли оголошували найстрашніший діагноз.
І вона трималася, бо її маленьким діткам потрібна була мама.

Їй тихо промовляли: «Тримайся», — коли вона назавжди прощалася з найближчими.
І вона трималася, мовчки ковтаючи гіркі сльози.

Їй писали: «Тримайся!», — коли вона стояла посеред вокзалу в чужій країні.
І вона трималася за єдиний рюкзак і маленьку долоньку сина.

Їй радили: «Тримайся», — коли її обіймала туга за рідною країною.
І вона трималася, брала до рук пензель і фарби, готуючись до своєї першої виставки.

Її обіймали: «Тримайся», — коли вона чекала звістки від найріднішої людини.
І вона трималася, схиляючись перед іконою.

Їй дзвонили: «Тримайся!», — коли вона стояла посеред руїн свого колишнього будинку.
І вона трималася, долаючи біль і відчай.

І коли навколо було порожньо — вона ТРИМАЛАСЯ. ТРИМАЛАСЯ. ОБІЙМАЮЧИ СЕБЕ ЗА ПЛЕЧІ.

*********************************

Від мене до тебе.

Світло ліхтарика

Я підсвічую. Ти бачиш. Ти відчуваєш.

*********************************

Знаєш, про що я думаю?

А що, коли одного дня нам більше не захочеться триматися?

Не тому, що ми здалися. Не тому, що стали слабкими.

А тому, що ми теж живі. Ми теж втомлюємося. Нам теж потрібні чиїсь тепло, турбота й прості слова: «Я поруч. Тобі не потрібно зараз бути сильною».

І, можливо, настає час навчитися говорити ці слова самій собі.

Не вимагати від себе неможливого. Не сварити себе за втому. Не соромитися власних почуттів.

А потроху повертатися до себе.

Іноді нам потрібні не чергові слова «Тримайся!», а дозвіл нарешті побути собою.

Без масок. Без виправдань. Без необхідності комусь щось доводити.

Просто побути поруч із собою і обійняти себе за плечі.