Саша
Юлька радісно чимчикувала попереду, показуючи дорогу. Я думав спершу, що це буде поруч. Але виявилося, що потрібно трохи пройтися вулицею. В такому вигляді!
- Юлька-цибулька! Юлька-цибулька! - почувся поряд дитячий голос.
До неї підскочило двоє дівчаток, які були схожі одна на одну, як дві краплі води. Вони кинулися обіймати її.
- Добре, що ти повернулася, - прогундосила одна мала. - Я думала, ти там лишишся.
- Чому це я маю там лишатися, мені тут подобається.
- Яке в тебе красиве волосся стало! Скажу мамі, що собі таке хочу, - смикнула за косу інша.
- Так, не смикати. Тобі рано ще фарбувати волосся.
- Ти вже йдеш?
- А це хто? - дитячий палець ткнув прямо на мене.
- Мій друг, Саша, тільки не мучте його сильно.
Її фраза подіяла, наче "фас" для малечі і вони кинулися до мене обступивши з обох боків.
- Ти такий гарний, - заявила сходу перша, та, що сміливіше. В мене аж мову відняло.
- А ти цілуватися вже вмієш?
- Аха-хах. Дівчата, ну подивіться на нього, звісно не вміє, - зареготала Юлька.
- Та ти що...
- Якщо ти мене покрутиш, то я тебе поцілую, - заявила перша. - А то вмреш нецілованим. А ти вже такий старий.
На цій репліці я вже не витримав.
- Покручу всіх, якщо картоплю підете збирати з нами. І цілувати мене не потрібно.
- Настя, йдемо? - з надією в голосі обернулась перша до другої. По обличчю Насті було видно, що їй ідея не до смаку.
- Зайчата, ви вирішуйте, а нам пора, - схаменулася моя рабовласниця і потягла за руку далі. - Нам зараз від бабусі Василини і так влетить.
- Гаразд, ми з вами, - погодилась друга. Всі мої надії, що ми легко їх позбудемося, пішли прахом.
Дітлашня всю дорогу бігала довкола нас. І лише коли ми прийшли на місце, я зрозумів, що Юля досі тримає мене за руку. Абсолютно не звертаючи на це уваги. А мені вперше стало ніяково, я згадав ранок і відпустив її. Лише тоді вона оглянулась, але явно не для того, щоб коментувати ситуацію.
- Он відра, якраз наші. Є ідейка. Ми з дівчатами можемо збирати, а ти носити. Якщо, звісно, не буде важко.
- Ні, мені немає різниці.
З тієї миті почався квест - хто кого пережене. Я ледве встигав за трьома дівчатами, настільки швидкі вони були. Дарма, що двоє ще першокласниці на вигляд. Збирали всі дуже нівроку. За пів години я вже ледве дихав, але ми наздогнали всіх, хто прийшов раніше нас.
Дядько Петро змірив мене оком і закурив цигарку.
- Бачу, стараєшся, хлопче, молодець. Гарного Юля хлопця знайшла, роботящого.
- Я не... ой, - отримав я по кісточці від Юльки. А потім вона поманила мене пальцем.
- Ти вже вибач, але доведеться потерпіти і вдавати мого жениха. Чи хочеш розповісти всім який ти розтелепа? - зашепотіла вона на вухо. М-да, не подумав я про такий варіант. Люди чужі, але погана репутація таке собі. - Хоча, як собі хочеш, мені принесе задоволення дивитися, як ти викручуєшся, - усміхнулася вона.
Зваживши всі за і проти, я все ж вирішив піддатися на авантюру. Все одно, після закінчення місяця відробітку ми щасливо "розлучимося". Навряд ми зовсім ніколи більше не побачимось, але все ж то буде вкрай рідко.
Дозбиравши перший захід, ми зібралися на краю поля, очікуючи, що будуть виорювати наступні рядки. Я вже був напівмертвий. Дарма, що працював на будівництві. Там ще було легко. Юльку покликав дядько Петро, а мене обступили Настя і Аня.
- Ти обіцяв! - примружилася Аня. - Крути давай.
Вона наставила мені руки, дивлячись з-під лоба. Обіцянки потрібно виконувати, тож я підхопив малу і став крутити, а потім і її сестру.
- Настя, - заволала Аня. - Ходімо на тракторі кататися, дивися, їде!
Вони миттєво забули про мене і побігли вперед по ріллі. А я не повірив своїм очам...