РОЗДІЛ 10. УЛЯНА

Автомобіль Лук’яна повільно котиться дорогою в бік Яворини. За вікном — суцільна темрява, яку час від часу розрізають вогні поодиноких будинків, а попереду фари вихоплюють із ночі асфальт і дерева обабіч.

Лук’ян мовчить. Зосереджено дивиться на дорогу, тримаючи руки на кермі. Я, звісно, могла відмовитися від його пропозиції. Але будьмо чесними: це не Львів, де можна вийти на вулицю й викликати таксі будь-якої миті. Ми десь між Явориною та Туркою. Таксі сюди доведеться чекати невідомо скільки, і ще не факт, що хтось узагалі погодиться їхати. Тож дозволити Лук’яну мене підвезти — не найгірше рішення. Тим паче сьогодні ми, здається, встановили між собою щось схоже перемир’я. Наша перша зустріч вийшла не надто вдалою. Але перший млинець нанівець чи як там кажуть? 

Кілька хвилин ми їдемо мовчки. Лук’ян, здається, цілком комфортно почувається в цій тиші, а от я — не дуже. Дивитися всю дорогу у вікно й удавати, що мене зовсім не бентежить наша раптова поїздка удвох, — не виходить. 

— То як у тебе справи з пошуками няні? — першою порушую тишу.

— Погано, — відповідає Лук’ян. — Я вже провів більше двадцяти співбесід, але поки що не знайшов нікого, з ким міг би спокійно залишити Єву.

— Можливо, в тебе зависокі вимоги?

— Такі самі, як у будь-якого батька шестирічної дівчинки, — у його голосі з’являється роздратування. — Я хочу, щоб людина вміла ладнати з Євою, була відповідальною і щоб я міг залишити їх удвох на цілий день, не перевіряючи телефон кожні 10 хвилин. А ще було б непогано, якби потенційна няня не намагалася залізти до мене в ліжко й не уявляла, як вийде за мене заміж. Думаєш, я забагато хочу?

Я повертаюся до нього, не одразу знаходячи, що відповісти. Лук’ян сильніше стискає кермо.

— У мене дуже багато справ. Сестра скоро повертається до Києва, і я не можу просити її залишитися ще на кілька тижнів — у неї навчання. Але це моя донька. І я не збираюся погоджуватися на «і так зійде» чи наймати якусь відчайдушну жінку, яка хоче влаштувати своє життя за мій рахунок. Цього не буде.

Останні слова він вимовляє вже спокійніше, але за роздратуванням тепер виразно чується втома.

— Ага, — протягую я. — Здається, тепер я трохи краще розумію твою проблему.

— А ти вже знайшла роботу? — питає він, швидко зиркнувши на мене й одразу повернувши погляд на дорогу.

— Ні. Бо я й не шукала.

— Але ж Свят сказав, що ти не проти попрацювати нянею.

— Ти ж його друг. Мав би розуміти, що Свят часом спочатку щось вирішує, а вже потім повідомляє про це людей, яких його геніальний план безпосередньо стосується. Я погодилася зустрітися з тобою лише тому, що він попросив. І запевнив мене, що ти нормальний.

— І як? — Лук’ян знову кидає на мене короткий погляд. — Не збрехав щодо нормального?

Я повертаюся до нього, ледь стримуючи усмішку.

— Ти про перше враження чи загалом?

— Це ти мене побила. Не забудь врахувати цей факт.

— А ти назвав мене агресивною і неврівноваженою. Чи як там було? Тож ми квити.

Лук’ян хитає головою. 

— Зазвичай я рідко змінюю думку про людей. Але, можливо, щодо тебе я трохи помилився.

Я демонстративно піднімаю брови.

— Нічого собі. Це зараз було вибачення?

— Можливо.

— Лише можливо? А я вже збиралася запам’ятати цю особливу мить.

— Це і є особлива мить, бо я визнаю, що помилився. 

— Ну тоді… — я роблю вигляд, що серйозно обмірковую відповідь. — Я теж зазвичай не змінюю думку про людей. Але, можливо, щодо тебе трохи її перегляну.

— Яка честь.

— Безперечно.

Цього разу ми сміємося обоє, і ніяковість між нами остаточно кудись зникає. Розмовляти з цим чоловіком раптом стає напрочуд легко. Гаразд, у цьому Свят таки не помилився. Він нормальний.

— То ти плануєш повертатися до Львова? — питає Лук’ян.

Однієї згадки достатньо, щоб усе, про що я так старанно намагаюся не думати останні дні, знову полізло в голову. Усмішка зникає з обличчя. 

— Не знаю…

— Не знаєш, чи повернешся?

— Не знаю, чи хочу повертатися.

І це, мабуть, найчесніша відповідь, яку я можу зараз дати. Але точно знаю інше: пояснювати Лук’янові, чому я не хочу до Львова, не планую. Наше перемир’я — це добре. Та викладати йому всю правду про те, як я примудрилася одночасно втратити роботу, чоловіка, якому вірила, і будь-яке бажання повертатися до свого колишнього життя, — це вже занадто. Ми ніхто одне одному. Я навіть Святу й бабусі досі не наважилася розповісти, що насправді сталося.

Я вже думаю, як змінити тему, коли салон прорізає мелодія дзвінка. На екрані мультимедійної системи висвічується ім’я Христини. Лук’ян натискає кнопку на кермі.

— Так, Христю?

— Лук’яне, ти далеко? — голос дівчини лунає через динаміки.

Щось у її тоні змушує мене випростатися. Лук’ян теж одразу стає серйозним.

— Що сталося?

— У Єви температура підскочила. Тридцять дев’ять і сім. Я дала жарознижувальне, але вона дуже гаряча й каже, що в неї болить голівка і животик.

Обличчя Лук’яна змінюється.

— Я буду через 20 хвилин.

— Чекаємо.

— Не залишай її саму й перевір ще раз температуру.

Він завершує дзвінок, і за мить автомобіль набирає швидкість.

— Уляно, мені терміново треба додому.