РОЗДІЛ 8. УЛЯНА

— Повірити не можу, що погодилася поїхати з тобою, — моєму обуренню немає меж, коли я вибираюся з автомобіля й грюкаю дверцятами.

Святослав навіть не здригається. Стоїть біля капота й дивиться на мене з таким невинним виразом обличчя, ніби щойно не привіз до недобудованого відпочинкового комплексу, про власника якого мені нескладно здогадатися. Ось це я й маю на увазі, коли кажу, що вечірки брата завжди з сюрпризами й часто виходять з під контролю. 

— Якби я сказав тобі, де ми збираємося, ти б не погодилася.

— Звісно, що ні!

Роздратовано поправляю сумочку на плечі й дивлюся на будівлю попереду. Частина фасаду вже облицьована деревом і каменем, у великих панорамних вікнах горить світло, але збоку ще видно риштування, складені дошки й огороджену ділянку, де роботи досі тривають.

Я була впевнена, що ми підемо в якийсь клуб чи бар, посидимо там із друзями Святослава, вип’ємо по коктейлю — і це, власне, й буде його прощальна вечірка. Одна справа — випадково перетнутися з Лук’яном десь в закладі, де я будь-якої миті можу піти. І зовсім інша — провести весь вечір тут, на його території. Практично в нього вдома.

Якщо Святослав сподівався трохи мене розважити, то обрав для цього найгірший спосіб.

— Але я хотів, щоб ти прийшла, — брат зачиняє автомобіль і підходить до мене.

— Мені це не подобається.

— Не накручуй себе.

— Легко тобі казати.

— Улю, розслабся.

Я з підозрою дивлюся на нього.

— А Лук’ян знає, що я буду?

Святослав усміхається тією своєю трохи винуватою усмішкою, яка з’являється щоразу, коли він чудово знає, що винен, але анітрохи про це не шкодує. Цього достатньо, щоб я зрозуміла відповідь.

— Святославе!

— Що?

— Він не знає?!

— Я не звітував йому про список гостей. Це ж моя вечірка.

Заплющую очі й повільно видихаю.

— Відвези мене додому.

Розвертаюся до автомобіля, але брат одразу опиняється поруч, кладе долоні мені на плечі й розвертає назад.

— Улю, ти вже тут. Просто зайди зі мною.

Він прибирає руки, але тут-таки легенько підштовхує мене долонею між лопаток.

— Святославе…

— Іди.

— Я тебе ненавиджу.

— Неправда.

Звісно, неправда. Здається, мій запас терпіння до витівок Свята взагалі не має меж. Я дозволяю йому підштовхнути мене вперед і разом із ним прямую до входу. Що ближче ми підходимо, то виразніше чути музику й голоси. Десь усередині хтось голосно сміється, а тоді лунає дружне «О-о-о!», ніби там уже встигли підняти не перший тост. Може, все буде не так погано. Я переживу кілька годин. Вип’ю щось, посиджу десь у куточку й постараюся якомога рідше перетинатися з Лук’яном. Звучить як план.

Усередині значно затишніше, ніж я очікувала від недобудованого комплексу. Приміщення, в якому всі зібралися, схоже на майбутню лаунж-зону. Дерев’яна підлога вже готова, стіни оздоблені деревом і каменем, а одна з них повністю скляна й відкриває вид на темні обриси гір. З високої стелі звисають великі круглі світильники, заливаючи приміщення м’яким світлом, а вздовж стін горять невеликі бра. Посередині стоїть довгий стіл із закусками та пляшками, поруч — кілька диванів і крісел, які, схоже, спеціально принесли сюди для вечірки.

Людей небагато. Десь десятеро. З усіх присутніх я знаю лише двох.

Арсена помічаю біля столу. Його родина живе по сусідству з бабусею, а самого хлопця ми зі Святославом знаємо ще з дитинства. Коли приїжджали до бабусі на канікули, часто гралися втрьох, тож його тут я зовсім не дивуюся побачити. Зараз він стоїть із пляшкою пива в руці й про щось говорить з високим хлопцем у темній футболці.

І ще я знаю клятого Лук’яна. Знаходжу його поглядом трохи далі. Він стоїть біля вікна й розмовляє з білявкою в короткій чорній сукні з відкритими плечима й тонких колготках. Як на середину жовтня, вдягнена вона дуже оптимістично. Хоча, можливо, це я у своїх джинсах, сорочці в клітинку й черевиках надто серйозно поставилася до осінньої погоди. Я саме розглядаю її, коли Лук’ян повертає голову в наш бік. Він відверто витріщається на мене з келихом у руці. І це зовсім не те здивування, коли не очікуєш когось побачити, але радий несподіваній зустрічі. На його обличчі настільки виразно читається «якого біса вона тут робить?», що мені хочеться негайно поставити брату те саме запитання.

А ж була впевнена, що більше Лук’яна не побачу. Принаймні не настільки скоро. І точно не на його території. Мабуть, гірше вже бути не може. Хоча з моєю удачею краще навіть не думати про це. Якби Святослава зараз не було поруч, я б точно розвернулася й дременула звідси. Власне, ще не пізно. Я вже встигаю подумки оцінити відстань до дверей, коли брат нахиляється до мене.

— Розслабся, — тихо каже він.

— Я намагаюся.

Кидаю на нього сердитий погляд.

Навколо тим часом нікому немає діла до моєї внутрішньої катастрофи. Грає музика, хтось голосно сміється. Біля столу дівчина розливає вино в келихи. Помітивши Святослава, вона усміхається й махає йому рукою. Брат у відповідь підморгує їй. Гадки не маю, хто вона така, але вони явно знайомі. Усі тут почуваються невимушено. Розмовляють, сміються, п’ють. Схоже, більшість давно знає одне одного й справді рада провести цей вечір разом. І лише я почуваюся так, ніби випадково потрапила туди, де мене взагалі не мало бути.

Переводжу погляд назад на Лук’яна. Він досі дивиться на мене. А тоді ставить келих на стіл і йде в наш бік.