РОЗДІЛ 7. УЛЯНА

Ранок починається з яблук.

Їх цього року вродило стільки, що вони стоять усюди: у дерев’яних ящиках у коморі, у кошиках біля дверей, у великій мисці на підвіконні. А тепер ще й займають половину кухонного столу.

Я сиджу навпроти бабусі й нарізаю яблука тонкими скибочками для сушіння. Вона справляється значно швидше за мене. У її руках ніж рухається легко й упевнено, а мої скибочки вперто виходять то надто товстими, то кривими.

— Тонше ріж, Улю, — зауважує вона, навіть не піднімаючи голови. — Бо будуть сохнути до Різдва.

— Як скажеш, бабусю.

У господарстві й на кухні я ніколи не була особливо вправною, але навіть нарізати яблука під бабусиним пильним наглядом краще, ніж киснути у своїй кімнаті й без кінця накручувати себе.

За вікном низько висять сірі хмари. Верхівки гір ховаються в тумані, а мокре після нічного дощу листя блищить на подвір’ї. З прочиненого вікна тягне прохолодою, димом і сирою землею.

Я беру наступне яблуко й вирізаю серцевину, коли в коридорі грюкають двері.

— Доброго ранку!

Святослав з’являється на кухні так, наче надворі не холодний жовтневий ранок, а щонайменше травень. На ньому спортивні штани й футболка, що прилипла до спини після пробіжки. Волосся вологе, щоки розчервонілися від холоду, а сам він виглядає бадьорим і задоволеним життям. Цілковита моя протилежність. 

— Доброго, — відповідає бабуся. — Далеко бігав?

— Та ні. Трохи розім’явся.

Я окидаю брата поглядом.

— У твоєму розумінні «трохи» — це скільки?

— Кілометрів десять.

— Ти ненормальний.

— Я супергерой.

— Ага. Але без плаща.

Святослав хихикає, відчиняє холодильник і дістає пляшку води.

— До речі, Улю, сьогодні ввечері ти йдеш зі мною.

Я відкладаю ніж і підозріло дивлюся на нього.

— Куди це?

— Ми з хлопцями влаштовуємо невелику вечірку. Я завтра їду, тож хочемо трохи посидіти перед від’їздом.

— Чудово. Тоді посидьте без мене.

— Ти теж ідеш.

— Ні, дякую.

Святослав відкручує пляшку й робить кілька великих ковтків води.

— Та ну, Улю, знову ти за своє. Коли ти востаннє кудись виходила?

— А мені й не хочеться нікуди виходити. Тим більше знаю я твої вечірки.

— І що з ними не так?

Дивлюся на нього так, ніби він щойно поставив найдурніше запитання у світі.

— Ти серйозно?

Святослав усміхається.

— Добре, бувало всяке. Але цього разу все буде культурно.

— Після цієї фрази я ще менше хочу туди йти.

Бабуся весело хитає головою, продовжуючи нарізати яблука. За роки наших зі Святославом суперечок вона чула й не таке, тож навіть не намагається втручатися.

— Улю, там не буде футболістів.

— Зате буде Лук’ян, еге ж? — додаю я, повертаючись до роботи.

Одна згадка про цього чоловіка дратує мене так сильно, що навіть думки про Євгена на якийсь час відходять на другий план.

— Він колишній футболіст.

Ніж завмирає над яблуком.

— Прекрасно. А раніше ти казав, що він не футболіст, а займається бізнесом.

— Бо так і є. Він грав, а потім отримав травму, народилася Єва, і Лук’ян пішов зі спорту.

Отже, ще й колишній футболіст. Чомусь ця нова інформація зовсім не покращує моєї думки про цього чоловіка. Святослав робить ще кілька ковтків води й опускає пляшку.

— І взагалі, якщо зважити, що це ти набила йому ґулю, то я не дуже розумію, чому саме ти на нього ображаєшся.

Я закипаю. Знову відкладаю ніж з яблуком і тицяю пальцем у бік брата.

— Я на нього не ображаюся. А от на тебе — так. Ти мав попередити мене, що привезеш його сюди. Може, тоді я не почувалася б повною дурепою, коли серед ночі застала на кухні незнайомого чоловіка.

Святослав дивиться на мене, а тоді зітхає й ставить пляшку на стіл.

— Гаразд. Тут я винен. Треба було тебе попередити. Вибач.

Він підходить, обіймає мене за плечі й цілує в лоб.

Мій брат часом забагато дуркує, але завжди вміє визнати, коли неправий. Та й сердитися на нього довше кількох хвилин у мене ніколи не виходить.

— Іди переодягнися, ти весь брудний і спітнілий, — бурчу, намагаючись відсунути його від себе й водночас зберегти серйозний вираз обличчя.

— То ти мене пробачила.

— Я цього не казала.

— Святославе, тобі омлет зробити чи сирники? — Бабуся підводиться з-за столу.

Брат миттєво повертається до неї.

— І те, і те.

Вона задоволено всміхається.

— Оце мій онук.

— Бабусю, заради твоїх сирників я готовий приїжджати щотижня.

— От і приїжджай, а не язиком мели.

— Владна ти жінка, бабусю Галю.

Вона лише відмахується від нього і йде до холодильника. Я знову беруся за яблука, сподіваючись, що розмову про вечірку можна вважати завершеною.

— Улю, — озивається Святослав.

Здається, розмова таки не завершена.

Піднімаю на нього очі.

— Що?

— Я завтра їду. У мене починаються ігри, тренування, виїзди... Я справді не знаю, коли наступного разу зможу приїхати.

Ну от. Зайшов із важкої артилерії.

— І?

— І я б дуже хотів, щоб сьогодні ти провела час зі мною. Не сиділа тут сама, поки я десь розважаюся. Поїхали, повеселимося разом.

Я зітхаю й відкладаю чергову скибочку яблука.

— Там буде Лук’ян.

— Буде, — спокійно погоджується Святослав. — Але крім нього там будуть інші люди. І вам узагалі не обов’язково розмовляти одне з одним. Можете весь вечір удавати, що не знайомі.

— Ага, чудовий план.

— От бачиш. Уже домовилися.

— Ми ні про що не домовлялися.

— Улю, я серйозно. І на захист Лук’яна скажу: він нормальний. Дуже нормальний. Я дружу з ним не перший рік і не став би пропонувати тобі роботу в людини, якій не довіряю. Просто ваше знайомство почалося, м’яко кажучи, не найкраще.

— Я взагалі не планую продовжувати наше знайомство.