РОЗДІЛ 6. ЛУК'ЯН

— А ви завжди особисто проводите співбесіди з нянями?

Дивне питання як для людини, яка хоче доглядати за моєю донькою. Звісно, я, бляха, проводжу співбесіди особисто. Бо хочу знати, з ким залишатиму Єву.

Дівчина навпроти мене закидає ногу на ногу й повільно проводить долонею по коліну, поправляючи і так коротку спідницю. Не знаю, навіщо. Ще трохи — і поправляти там уже не буде чого.

— Так, — відповідаю й опускаю погляд на резюме. — Ви написали, що маєте досвід роботи з дітьми. Розкажіть детальніше.

— Звісно.

Вона нахиляється вперед, і глибоке декольте її блузки стає ще відвертішим. Я дивлюся їй в очі. Виключно в очі. Мене вже добряче дістало, що жінки приходять сюди не на співбесіду, а наче на якийсь довбаний кастинг — хто швидше застрибне до мене в ліжко. Я шукаю няню для шестирічної доньки, а не партнерку на ніч. Невже це так складно зрозуміти?

— Я дуже люблю дітей.

Чекаю продовження. Його немає.

— Це чудово. Але мене цікавить саме ваш досвід.

— Я часто сиділа з племінницею.

— Скільки їй років?

Дівчина кліпає.

— Зараз?

— Так, зараз. Скільки років вашій племінниці? — повторюю, починаючи втрачати терпіння.

— О, їй 16. 

— Тобто ви були нянею шістнадцятирічної дівчини?

— Ну, не зовсім нянею. Я допомагала їй фарбуватися, ми разом ходили в клуб. Стежила, щоб там ніякі мудаки до неї не чіплялися.

Розчаровано хитаю головою й відкладаю її резюме на стіл.

Це вже третя кандидатка за сьогодні. Перша запитала, чи часто я буваю вдома, а потім прямо поцікавилася, чи може запросити мене на побачення в неробочий час. Дуже прямолінійна жінка виявилася. Друга вирішила з’ясувати, чи планую я знову одружуватися. Тепер ця вважає походи в клуб із племінницею досвідом роботи нянею. Чудово.

— А скільки років моїй доньці, ви знаєте?

— Шість, — швидко відповідає дівчина й усміхається так, ніби щойно склала іспит.

Принаймні це запам’ятала.

— Добре. Уявімо ситуацію. Єва відмовляється вечеряти й вимагає солодкого. Що ви робитимете?

— Думаю, ми домовимося.

— Як?

— Ну… — Вона знову усміхається. — Я вмію домовлятися.

Її погляд ковзає по моєму обличчю, опускається нижче й затримується десь у районі грудей. Я відкидаюся на спинку крісла.

— А якщо вона не захоче домовлятися?

— Діти мене слухають і чоловіки теж.

Кілька секунд просто дивлюся на неї. Їй 20, але вона явно намагається здаватися старшою й досвідченішою. А ще, схоже, вважає себе дуже дотепною. От тільки мені геть не смішно. Сестра каже, що я надто прискіпливий. Так от, дуже хотів би зараз посадити Христю в це крісло й подивитися, скільки кандидаток витримає вона. 

— Зрозуміло, — кажу я. — А якщо Єва прокинеться серед ночі й покличе вас?

— А ви будете вдома?

Я беру ручку зі столу й ставлю мінус на полях резюме, хоча насправді хочеться просто зім’яти аркуш і викинути його в смітник, а цю дівчину випхати за двері. Але псувати собі репутацію, особливо перед відкриттям нового комплексу, точно не варто.

— Це має значення? — запитую радше з цікавості, що вона ще вигадає.

— Ну, якщо ви вдома, то можна буде розібратися разом.

Останнє слово дівчина вимовляє тихіше й знову дивиться на мене так, що жодних сумнівів щодо справжньої мети її приходу вже не залишається.

Мені потрібна няня. Для моєї шестирічної доньки. Людина, якій я зможу довірити Єву й не хвилюватися щоразу, коли залишаю їх удвох. Натомість я вже кілька годин проводжу співбесіди з жінками, які, здається, уважніше вивчили мою біографію та фотографії в інтернеті, ніж вимоги до вакансії.

— Добре. Дякую, що прийшли.

Дівчина випрямляється.

— Це все?

— Так.

— А ви не хочете запитати щось іще?

Ні. Я взагалі більше нічого не хочу від неї чути.

— З вами зв’яжуться, якщо ваша кандидатура підійде.

Її усмішка трохи тьмяніє.

— Може, все-таки дасте мені шанс? — Вона підводиться, але замість того, щоб піти до дверей, залишається біля столу. — Я швидко вчуся.

Я теж встаю.

— Дякую за ваш час.

Вказую рукою на двері, бо, здається, інакше цієї дівчини не позбутися. Вона таки бере сумочку й прямує до виходу, але на порозі озирається через плече.

— Якщо передумаєте, мій номер у резюме.

Двері за нею зачиняються. Я опускаюся назад у крісло й тру долонями обличчя. За останній тиждень я провів п’ятнадцять співбесід. П’ятнадцять, бляха. І досі не знайшов жодної людини, з якою готовий залишити Єву хоча б на кілька годин.

Підводжуся й підходжу до вікна.

З другого поверху офісу видно частину будівництва. Робітники вже розходяться. За недобудованими корпусами темніє ліс, а ще далі здіймаються гори. Коли я переїхав сюди, був упевнений, що головним болем стануть підрядники, постачальники й дедлайни.

Ага. Якраз.

Мобільний вібрує. Повідомлення від мами: «Як Єва?».

Дивлюся на екран і відчуваю знайоме роздратування. Не на маму. На себе.

Єва добре. Вона молодець. Ніколи не скаржиться. Навіть зараз, коли я завалений роботою й вона більшість дня проводить у новому садочку, а вечорами часто залишається з Христею.

Я привіз її сюди, змінив усе її життя й обіцяв, що нам тут буде добре. А сам постійно на роботі. Ненавиджу себе за те, що підводжу доньку...

— Ну що?

Озираюся. Христя стоїть у дверях, притулившись плечем до одвірка. Вона зайшла так тихо, що я навіть не почув.

— Що «що»? — відходжу від вікна.

— Як співбесіди?

Мовчки дивлюся на стос резюме на столі. Христя переводить погляд туди ж.

— Настільки погано?

— Ага.

Сестра зачиняє за собою двері й вмощується на диванчику біля вікна.

— Лук’яне, ти знаєш, що я люблю Єву й залюбки залишилася б тут із вами довше. Але в мене скоро закінчується практика, і треба повертатися до Києва на навчання. Тож у тебе є максимум тиждень.