РОЗДІЛ 5. ЛУК'ЯН

Якби Святослав не був моїм другом стільки років, я б його вбив. Серйозно. Можливо, навіть цією клятою мідною тацею, якою його сестра вночі заїхала мені по голові. Торкаюся пальцями ґулі над скронею й одразу забираю руку. Неприємно.

— Приклади щось холодне, — радить Святослав, наминаючи сирники зі сметаною так, наче сьогодні найкращий ранок у його житті.

— Я в нормі.

— Ну, як хочеш… — Він знизує плечима й відправляє до рота наступний сирник.

От же ж засранець. Організував усе за моєю спиною. Не сказав сестрі, що привіз мене знайомитися з нею як із потенційною нянею, а мені — що вона взагалі не знає про мій приїзд. У результаті посеред ночі я спускаюся на кухню попити води й отримую по голові, а потім замість нормального сну до ранку кручуся в ліжку через кляте гудіння у скроні. Чудовий початок знайомства.

— Лук’яне, візьми ще сирника, — пані Галина підсуває до мене тарілку. 

— Дякую, але я вже наївся.

— Сподіваюся, ти поспішаєш, — озивається Уляна, пропалюючи мене гострим поглядом, ніби я її ворог номер один.

Вночі я був розлючений, тому сказав їй, що вона надто агресивна й неврівноважена, щоб працювати нянею моєї доньки. Можливо, трохи перегнув. Але її кандидатура мені й справді не до душі. Єва дуже ніжна й чуйна дівчинка, а за останній час на неї й так забагато всього звалилося. Тому останнє, чого я хочу, — залишати її з людиною, яка спочатку хапається за важку мідну тацю, а вже потім з’ясовує, кого саме нею вдарила.

— Та не дуже поспішаю, — відповідаю, щоб подражнити Уляну. Дурне бажання, але воно є. Насправді часу в мене обмаль. На сьогодні заплановані ще три співбесіди з потенційними нянями й кілька робочих зустрічей. Добре, що сестра погодилася кілька днів побути з Євою. Не знаю, що б я без неї робив.

Уляна лише закочує очі. Вона сидить навпроти й без особливого ентузіазму водить ложкою по сметані на тарілці. На відміну від брата й бабусі, апетиту в неї, схоже, немає. Як і бажання бути зі мною ввічливою. У цьому ми з нею солідарні.

Вони зі Святославом близнюки, і це видно одразу. Передусім по очах — насичено-сірих, уважних, із тим самим прямим поглядом. Ще в них однаково виразні вилиці, русяве волосся й темні брови. От тільки Уляна значно серйозніша за брата. Насправді я навіть не пригадую, чи бачив колись Свята таким похмурим. А от його сестра нагадує мені принцесу з казки, яку я читав Єві. Ту, яка ніколи не сміялася.

— То коли планується відкриття твого готелю чи що там у тебе? — запитує пані Галя, намагаючись хоч трохи розрядити атмосферу.

— Відпочинкового комплексу, — уточнюю. — Наприкінці листопада.

Від самої думки про це в голові починає пульсувати сильніше. Роботи ще по горло. Треба закінчити внутрішнє оздоблення кількох котеджів, розібратися з рестораном, персоналом і десятком інших справ, які щодня сиплються на мене з усіх боків. Саме тому мені й потрібна няня. Тільки не Уляна. Нехай Свят не ображається, але його сестра — точно не та людина, яку я хочу залишати з Євою.

— А після відкриття залишишся тут чи повернешся в Київ? — продовжує розпитувати жінка.

— Повернуся в Київ.

— Не розумію, навіщо нищити природу, щоб побудувати ще один розважальний комплекс, ніби їх у Карпатах і так мало, — Уляна знову дивиться на мене. Цього разу відверто осудливо.

Не знаю, ким вона там мене уявляє. Черговим забудовником, який приїхав у Карпати, вирубав ліси й залив усе бетоном? Але те, як легко вона робить висновки, нічого не знаючи про мене і мій бізнес, дратує.

— Я нічого не нищив. Навпаки, профінансував висадку молодих смерек на ділянках, де ліс постраждав від вирубки. А земля, на якій будується комплекс, належить моїй родині вже не одне покоління. Колись вона була моїх прабабусі й прадідуся. Хоча тебе це взагалі не обходить.

Уляна стискає губи. Схоже, відповісти їй нічого, але визнавати, що поквапилася з висновками, вона явно не збирається.

— Бабусю, дякую за сніданок.

Дівчина підводиться з-за столу, бере свою тарілку й підходить до мийки. Швидко миє її, ставить сушитися й витирає руки рушником.

— Улю, коли ти будеш готова поговорити з Лук’яном про роботу няні? — питає Святослав.

Я повертаю голову до нього й зиркаю так, щоб він зрозумів: краще цю тему не продовжувати. Ні я, ні Уляна не прагнемо мати нічого спільного одне з одним, але у Свята, схоже, своє бачення ситуації.

— Та ну, Лук’яне, — він помічає мій погляд і криво всміхається. — Ти що, справді образився через ґулю?

— Я не образився.

— Уляна насправді не така, — лагідно каже пані Галина, дивлячись на онуку.

— Бабусю, не треба, — зупиняє її Уляна. — Я все одно не хочу в нього працювати.

Вона киває в мій бік так, ніби я якась рептилія з юрського періоду, яку незрозуміло навіщо пустили за стіл.

— Взагалі-то це я не зацікавлений у тому, щоб ти в мене працювала.

Уляна повільно повертається до мене.

— Прекрасно.

— Чудово.

— От і домовилися.

— Схоже на те.

Святослав переводить погляд з мене на сестру й хитає головою. 

— Ви порозумілися, але трохи не так як я собі уявляв. 

Уляна нічого не відповідає. Розвертається й виходить із кухні. Я проводжаю її поглядом і тягнуся до чашки з кавою. Що ж, принаймні з одним питанням на сьогодні розібралися. Тепер залишилося знайти нормальну няню.