РОЗДІЛ 4. УЛЯНА

00:51.

Кручуся, верчуся, але сон, схоже, сьогодні вирішив мене ігнорувати. Я відкладаю мобільний на тумбочку, відкидаю ковдру, спускаю ноги на підлогу й виходжу з кімнати, намагаючись не розбудити бабусю і брата. Хоча не факт, що Святослав узагалі повернувся після гулянки. Скоріше за все, залишився в якоїсь своєї фанатки.

У будинку темно й тихо. Старі дошки під ногами подекуди поскрипують, і я машинально сповільнюю крок. На кухні вмикаю лише маленький світильник над стільницею. Тепле приглушене світло вихоплює з темряви дерев’яні шафки, стіл і стару газову плиту. Ставлю на конфорку невеликий емальований чайник і запалюю газ. Поки вода гріється, відкриваю шафку, де бабуся зберігає зібрані за літо й висушені трави. На полицях стоять скляні банки з липовим цвітом, м’ятою, мелісою, чебрецем і ромашкою. Є ще кілька з травами, яких я навіть не впізнаю. Бабусі підписи не потрібні — вона безпомилково знає, що де лежить. Я дістаю мелісу й ромашку. Відкручую кришки, і кухню відразу наповнює свіжий трав’яний запах. Насипаю по дрібці в керамічне горнятко.

Вода в чайнику починає тихо шуміти, і я спираюся стегном об стільницю. Може, Святослав має рацію. Мені справді потрібна робота. Потрібно вибратися з цього стану, перестати цілими днями прокручувати в голові те кляте відео, Євгена, його наречену, школу, директорку й усі погляди, які проводжали мене коридором в останній день.

Няня — не зовсім те, ким я себе уявляла ще кілька тижнів тому. Але це хоча б щось. Я вимикаю газ і беруся за ручку чайника.

— Привіт.

Низький чоловічий голос лунає за моєю спиною. Трохи хриплуватий, але чіткий. Мені точно не почулося. І настільки близько, що серце підстрибує до горла.

Я здригаюся всім тілом. Чайник дзенькає об плиту. На мить навіть перестаю дихати.

У будинку бабусі, посеред ночі, за моєю спиною стоїть чоловік. Це аж ніяк не може бути добрим знаком. Може, грабіжник. Маніяк. Або турист, який так наклюкався, що переплутав будинки й заліз у чужий. З моїм везінням останнім часом я вже нічому не здивуюся.

Паніка бере гору. Я хапаю перше, що трапляється під руку, — стару мідну тацю з двома яблуками. Одне скочується на підлогу, друге летить слідом за ним. Я різко обертаюся. Незнайомець встигає лише округлити очі. Замахуюся й з усієї сили гачу його тацею по голові. ДЗЕНЬ!

— Дідько, та за що?!

Чоловік відскакує назад і прикриває голову руками. Я стискаю тацю перед собою обома руками, готова вдарити ще раз.

— Що ти тут робиш?!

— А що, по-твоєму, я роблю?! — роздратовано кидає він.

— Не рухайся!

— Та я й не рухаюся!

— Я зараз поліцію викличу!

— Прекрасно. Розкажу їм, як ти на мене напала.

— Ти пробрався в чужий будинок!

— Ага, босий прибіг сюди гірською дорогою, — бурчить незнайомець.

Я все ще важко дихаю, але тепер нарешті придивляюся до нього уважніше. Так, він справді босий… І без футболки. Мій погляд абсолютно недоречно ковзає по широких плечах, грудях і животу. На стегнах низько сидять темні спортивні штани, а на лівій штанині видніється знайомий логотип футбольного клубу Святослава.

Я кліпаю. Погляд знову ковзає по темних спортивних штанах, низько посаджених на стегнах, затримується на голому торсі й нарешті підіймається до обличчя. Темне скуйовджене волосся. Щетина. Різкі риси. І дуже невдоволений погляд людини, яку хвилину тому огріли мідною тацею по голові.

Гаразд, на злодія він справді не схожий. Хіба що на дуже гарячого злодія з романтичного фільму.

Я повільно опускаю тацю.

— Ти хто?

Чоловік прибирає руку від голови й обережно торкається місця, куди я його вдарила. Кривиться.

— Лук’ян.

— Ні.

Тільки не це.

Свят не попередив, що Лук’ян ночуватиме в нас. Хоча чого ще чекати від мого брата? Коли він сказав, що я зустрінуся з його другом завтра, то, звісно ж, мав на увазі, що приволоче його до нас додому, щоб я точно не передумала. От же ж зараза. Хочеться піти до нього в кімнату й вилити відро води просто в ліжко за таку підставу.

— Що «ні»? — Лук’ян знову торкається голови й морщиться.

— Не зважай…

— Ти вгатила мене по голові так сильно, що тепер буде ґуля, і кажеш не зважати?

— Не треба було підкрадатися з-за спини.

— Я не підкрадався. Прийшов попити води.

Ставлю тацю назад на стільницю й нахиляюся по яблука, але Лук’ян випереджає мене. Підбирає обидва з підлоги й кладе на тацю.

— А ти хто? — питає, випроставшись зовсім близько.

Зблизька він ще більший, ніж здався спочатку. Трохи вищий за Святослава, ширший у плечах. Мій погляд мимоволі ковзає нижче, затримуючись на його голому торсі, і я поспішно підіймаю очі. Дуже вчасно. Бо Лук’ян уважно спостерігає за мною. І, здається, чудово помітив мій короткий огляд. У кутику його рота з’являється ледь помітна усмішка.

От тільки цього мені бракувало.

— Чому ти без футболки? — роздратовано питаю.

Він опускає погляд на власний торс так, ніби лише зараз помітив цю проблему.

— Бо я спав.

Логічно.

Я відвертаюся від нього, осоромлена й зла. Присягаюся, вранці приб’ю свого брата за цей сюрприз. Добре хоч бабусю не розбудили, бо тоді було б ще більш незручно. 

Лук’ян тим часом тягнеться до шафки, дістає звідти склянку так упевнено, наче вже не вперше тут, і наливає собі води. Випиває її кількома великими ковтками, не відводячи від мене своїх темних очей. 

— Вибач, я не знала, що брат приведе друга на ночівлю, — нарешті видушую із себе, бо що мені ще залишається.

Лук’ян ставить склянку на стільницю.

— Отже, ти Уляна. Та сама сестра Святослава, яка ідеально підходить на роль няні моєї доньки?

Я морщу ніс. Не надто красиве знайомство вийшло, але куди вже правду дівати.

— Так.

Лук’ян ще раз оглядає мене, і вираз його обличчя змінюється. Тепер у ньому виразно читається розчарування. Схоже, моя кандидатура його не надто потішила.