РОЗДІЛ 2. УЛЯНА

Дощ дрібно стукає по підвіконню, а десь унизу бабуся дивиться серіал на такій гучності, що я періодично чую драматичні вигуки героїв навіть через зачинені двері.

Я сиджу посеред старого ліжка у своїй колишній кімнаті. На мені розтягнута футболка, спортивні штани й теплі вовняні шкарпетки з гуцульським орнаментом. Бабуся вручила їх мені ще першого вечора, заявивши, що в горах без теплих шкарпеток ніяк. Очі знову заплакані. Волосся не мию третій день і збираю в таку дульку, що вона, здається, тримається вже не завдяки резинці, а виключно силі тертя.

Так, останніми днями я знову себе запустила й не вилажу з ліжка. Але в мене й справді є на те поважна причина. До Євгена приїхала його наречена. Про це мені повідомила Маринка. Пише, що бачила їх разом у місті. Вони гуляли, трималися за руки й виглядали щасливими. Звісно, мені мало б бути байдуже. Після всього, що сталося, я взагалі не повинна витрачати на цього покидька жодної сльозинки. От тільки сказати собі «мені байдуже» значно легше, ніж справді стати байдужою.

Коли ми з Євгеном починали зустрічатися, мені здавалося, що цього разу все серйозно. Що він саме той чоловік, із яким у мене може бути майбутнє. Я вірила йому. Будувала плани, навіть не підозрюючи, що весь цей час у його житті була інша жінка, про яку він мені не сказав. І тепер він спокійно гуляє містом за руку зі своєю нареченою, поки я сиджу в бабусиному будинку, у вовняних шкарпетках, із немитою головою й опухлими від сліз очима. От де справедливість у цьому житті?

Мені гидко від самої думки, що я зустрічалася з чужим хлопцем. Але звідки я могла знати? У соцмережах Євгена немає жодної фотографії з нареченою. Власне, зі мною він теж ніколи не фотографувався. Завжди стежив, щоб я не знімала його й нічого не виставляла у своїх соцмережах. Якось я навіть образилася через це. Запитала, чому він так старанно приховує наші стосунки. Євген, звісно, знайшов якесь правдоподібне пояснення. Перепросив з квітами, сказав саме те, що мені хотілося почути, і я заспокоїлася. Не надала цьому значення. А мала б. Тепер усе здається настільки очевидним, що хочеться повернутися в минуле й добряче струснути ту закохану дурепу, яка вірила кожному його слову.

Встаю з ліжка лише для того, щоб забрати зі столу ноутбук і продовжити розв’язувати задачу про оптимальне пакування сфер у тривимірному просторі, яку так і не закінчила вчора. 

Так, можете називати мене задроткою. Але в кожного свої способи переживати стрес. Хтось заїдає його солодким, хтось годинами дивиться серіали, а я розв’язую складні математичні задачі. Що складніша — то краще, бо тоді в голові просто не залишається місця для всього іншого.

На екрані відкриті три вкладки з математичними статтями, GeoGebra* й таблиця, куди я вже хвилин 40 заношу результати своїх обчислень.

Змінюю один із параметрів. Запускаю модель. Чекаю кілька секунд і дивлюся на результат.

— Ні, щось не те, — бурмочу собі під ніс.

Перевіряю формулу, знаходжу потрібний рядок і знову нахиляюся до екрана, підперши щоку долонею.

Ось за що я люблю математику: цифри не зраджують. Не кажуть, що кохають тебе. Не приховують наречену. Якщо відповідь неправильна, значить, десь є помилка. І її можна знайти. Зрозуміти, де саме все пішло не так. Виправити. З людьми ця система чомусь не працює. Я саме переписую рівняння, коли двері без стуку відчиняються.

— Ого.

Підіймаю голову.

У дверях стоїть Святослав. Мій брат спирається плечем об одвірок і кілька секунд мовчки мене розглядає.

— Що? — запитую.

— Нічого.

— Ти сказав «ого».

— Бо ти схожа на розлюченого домовика.

Показую йому середній палець. Святослав усміхається й заходить до кімнати.

— О, чудово. Життєві сили ще є.

— Є. І я залюбки зараз їх продемонструю, виштовхавши тебе з кімнати.

— Бабуся попросила подивитися, як ти там.

Я не здивована. Вона за мене хвилюється. Настільки, що просить брата приїхати з Києва й на кілька днів відірватися від своїх тренувань. Я знаю, що його раптова поява в Яворині не випадкова й пов’язана зі мною, хоч вони обоє вперто це заперечують.

Святославу я розповідаю вигадану версію свого приїзду сюди: конфлікт на роботі, не зійшлися поглядами з керівництвом, я вирішила звільнитися й трохи відпочити. Брат намагається розпитати більше, але я вперто тримаюся цієї версії. Зрештою він здається. І це добре. Не хочу, щоб він створював собі проблеми через мене, а це обов’язково б сталося, якби він дізнався правду. 

— У мене все нормально, — намагаюся всміхнутися.

— Ага…

Брат знову оглядає мене з голови до ніг, і я чудово розумію, що він бачить. Немите волосся, опухлі очі, розтягнутий одяг, у якому я ходжу вже бозна-скільки. Так, виглядаю я жалюгідно. 

Але вже як є.

Ми зі Святославом завжди по-різному справляємося з поганими речами. Йому потрібно кудись бігти, щось робити, бути серед людей. Злість він залишає на футбольному полі, смуток ховає за тренуваннями, матчами й постійним рухом. Я ж роблю навпаки. Зачиняюся від усіх і залишаюся наодинці зі своїми думками, поки вони не перестають так сильно боліти.

Навіть смерть батьків ми переживали кожен по-своєму. 

Нам було по вісімнадцять, коли їхня машина потрапила в аварію. Один звичайний день розділив наше життя на «до» і «після», і ми обоє залишилися з втратою, до якої неможливо було підготуватися. Святослав майже одразу повернувся до тренувань. Тоді я страшенно злилася на нього. Не розуміла, як він міг ганяти м’яча, жартувати з командою й поводитися так, ніби світ продовжував існувати. А він не розумів, як я могла днями сидіти вдома, ні з ким не розмовляти й відмовлятися навіть виходити на вулицю. Лише значно пізніше я усвідомила, що ми робили одне й те саме. Просто брат тікав від болю вперед, а я навпаки, й чекала, поки зможу знову рухатися.

— У мене й справді все не так уже й погано, — роблю ще одну спробу його переконати.