Перша ніч

Цокотіння підборів Рити розтануло в кінці лікарняного коридору, ніби звук металевих кульок, що розкотилися по бетонній підлозі моргу.

Я залишилася стояти, притиснувшись плечем до холодної стіни, і не могла зробити жодного кроку. Пальці, що судомно вчепилися в блідо-зелену лікарняну фарбу, побіліли від напруження.

Гострий спазм унизу живота повільно відпускав, залишаючи після себе тупий, ниючий страх, що розтікався по всьому тілу, ніби отрута, введена прямо у вену.

Вона моя сестра. Моя рідна сестра.

Ця думка пульсувала у скронях, витісняючи всі інші.

Я стільки разів у дитинстві уявляла цю зустріч.

Малювала в уяві, як вона, доросла й красива, одного разу з'явиться на порозі нашого дому, обійме мене, скаже, що весь цей час скучала, що шукала мене. Я мріяла про старшу сестру, як мріють про казкову фею — захисницю, порадницю, найріднішу душу на світі.

А тепер ця жінка дивилася на мене очима, в яких не було нічого, крім жадібного, холодного розрахунку. Очима хижака, який прийшов забрати здобич.

Я повільно сповзла по стіні, опускаючись на холодний лінолеум. Ноги більше не тримали мене. У вухах досі стояв її голос — рівний, спокійний, майже буденний, ніби вона говорила не про долю живої людини, не про долю власної дитини, а про нудну фінансову операцію.

«Мені абсолютно байдуже до твоїх сліз».
«Оформлення документів уже почалося».
«Я забираю Мілу собі».

Міла. Моя маленька Мілочка, яка щоранку прокидається з усмішкою й біжить до мене, щоб обійняти, притиснутися теплим після сну личком до мого плеча. Яка перед сном просить почитати казку й обов'язково перевіряє, чи немає монстрів під ліжком. Яка минулого тижня, приклавши долоньку до мого живота, серйозно сказала: «Аню, я буду найкращою старшою сестрою на світі, обіцяю».

Як я могла не помітити?

Я підвела голову й подивилася крізь скло реанімаційного боксу.

Там, за прозорою перепоною, лежав Максим. Його обличчя було майже повністю приховане під бинтами й кисневою маскою, але навіть зараз я бачила знайомі риси — вольове підборіддя, темні брови, сильні руки, що безсило лежали вздовж тіла, обплутані дротами й трубками.

Монітор серцевого ритму виводив повільну, нерівну синусоїду. Кожен пік був схожий на останній, кожен проміжок між ударами серця здавався вічністю.

Я притисла долоню до скла, ніби намагаючись дотягнутися до нього крізь цей невидимий бар'єр.

— Максиме, — прошепотіла я, і мій голос прозвучав глухо, ніби з-під товщі води. — Будь ласка, ти потрібен мені. Ти потрібен нашій дитині. Ти потрібен Мілі. Я не впораюся сама. Я не знаю, що робити.

Сльози текли по моїх щоках — гарячі, беззвучні, нескінченні. Я більше не витирала їх. Яка тепер різниця?

Всередині мене, під серцем, ледь чутно ворухнулася дитина.

Зовсім маленька, розміром із горошину, але вже така неймовірно жива. Лікар попереджав: жодного стресу, жодних хвилювань. Я повинна берегти себе.

Але як? Як мені берегти себе, коли весь мій світ розвалюється на шматки, ніби картковий будиночок ?

Я обережно погладила живіт, намагаючись заспокоїти і себе.

— Пробач мені, маленький, — прошепотіла я. — Пробач, що я не можу дати тобі спокій, якого ти заслуговуєш. Але я обіцяю тобі... обіцяю, що буду боротися. За тебе, за Мілу, за твого тата. Я не здамся.

З глибини коридору почулися кроки — цього разу м'які, обережні.

Медсестра, літня жінка з добрим, зморшкуватим обличчям, підійшла до мене й мовчки простягнула паперову склянку з водою. Вода була теплою, ледь гіркуватою на смак, але я випила її до дна, відчуваючи, як рідина повільно повертає мене до життя.

— Дівчинко, тобі потрібно відпочити, — тихо сказала вона, сідаючи поруч зі мною на холодну підлогу. — Я бачила тут багато сліз, багато горя. Але ти повинна берегти себе. Хто, крім тебе, буде чекати на нього, коли він прокинеться?

Коли він прокинеться.

Не «якщо», а «коли».

Я вдячно стиснула її теплу, суху долоню.

Ця проста жіноча доброта пробила останню броню, і я заплакала знову — тепер уже не стримуючись, навзрид, уткнувшись обличчям у її плече. Медсестра не відсторонилася, не стала заспокоювати банальними фразами. Вона просто сиділа поруч, гладила мене по спині й мовчала, даючи виплакати весь той жах, що скупчився всередині.

Минуло, мабуть, хвилин десять, перш ніж ридання стихли.

Я відсторонилася, витерла обличчя рукавом пальта й підвелася на ноги. Коліна тремтіли, але голова стала трохи яснішою. Спазм у животі майже минув, залишивши лише глухе, ниюче нагадування про те, що я ходжу по краю.

«Думай, Аню. Не панікуй. Розклади проблему по поличках».

Проблема номер один: Максим у комі, лікарі не дають гарантій, що він виживе. Але вони й не кажуть, що надії немає. Вони кажуть — важкий стан, глибока кома, наступна доба вирішить усе. Значить, потрібно чекати. Потрібно бути поруч. Потрібно розмовляти з ним, тримати за руку, доносити до нього свій голос крізь цю чорну, глуху безодню. Я читала, що люди в комі часто чують тих, хто поруч. Може, це просто міф, вигаданий для розради рідних, але я збиралася чіплятися за нього, як за рятівний круг.

Проблема номер два: Рита. Моя сестра. Біологічна мати Міли, яка має всі юридичні права на опіку над дівчинкою у випадку, якщо Максим помре. Але ж він ще живий. Він живий, і поки його серце б'ється, ніхто не зможе просто так забрати в нього доньку. Чи зможе?

Мене охопив холодний, липкий страх. Я подумала про Мілу — там, вдома, в нашому затишному, світлому домі, де вона зараз, мабуть, спить у своєму ліжечку, обійнявши плюшевого ведмедика, навіть не підозрюючи, що над її майбутнім нависла тінь. Якщо Рита прийде за нею... Якщо вона пред'явить свої права... Що я зможу зробити? Я — лише няня. Лише наречена, що не має жодного офіційного статусу. Лише жінка, яка завагітніла від Максима, але не встигла стати його дружиною.

Я стиснула кулаки з такою силою, що нігті вп'ялися в долоні. Від болю в голові трохи прояснилося.