Коридори очікування

Я не пам’ятаю, як опинилася в лікарні. Здається, я вибігла з дому прямо в піжамі, накинувши на плечі пальто, і підставляла обличчя під крижані потоки зливи, поки на мої благання не зупинилося випадкове авто. В ту хвилину я забула про власну слабкість, про загрозу викидню, про все на світі. Моє серце розривалося від одного усвідомлення: людина, яку я кохаю понад усе, щойно загинула у мене на зв'язку.

Міська лікарня зустріла мене тьмяним світлом, запахом медикаментів та метушнею. Я бігла по слизькому лінолеуму реанімаційного відділення, залишаючи за собою мокрі сліди.

— Дівчино, зупиніться! Сюди не можна! — дорогу мені перегородила медсестра, але я вчепилася в її руки.

— Де Максим Воронов?! Його щойно привезли після аварії! — мій голос тремтів, переходячи на крик. — Де він?!

З операційного блоку вийшов лікар — сивий чоловік із неймовірно втомленим обличчям. Він зняв захисну маску і суворо подивився на мене.

— Ви ким доводитеся пацієнту? Дружиною?

— Я його наречена! — з моїх очей нарешті хлинули сльози, обпікаючи щоки. — Ми збираємося одружитися, я чекаю на дитину від нього! Благаю, скажіть, що з ним?!

Лікар пом'якшав, його погляд став співчутливим, і від цього мені стало ще страшніше.

— Стан вашого нареченого вкрай важкий, — тихо сказав він. — Машину пом'яло під колесами вантажівки. У Максима закрита черепно-мозкова травма, чисельні переломи ребер, розриви внутрішніх органів і величезна втрата крові. Ми зробили все, що в наших силах, операція завершена. Зараз він перебуває в стані глибокої коми і підключений до апаратів життєзабезпечення. Наступна доба вирішить усе. Зараз його життя тримається на волосинці.

Мене пустили до оглядового вікна реанімаційного боксу. Я притислася лобом до холодного скла, крізь яке виднілося ліжко Максима.

Він лежав нерухомо, його колись сильне й гарне обличчя було майже повністю приховане під пов'язками та кисневою маскою. Навколо нього миготіли екрани, а монотонний писк монітора серцевого ритму здавався єдиним звуком у всьому всесвіті.

Я обережно поклала руку на свій живіт, відчуваючи слабкий, ниючий біль від пережитого шоку.

 — Живи, Максе... — пошепки благала я, залишаючи гаряче дихання на склі. — Будь ласка, повернися до нас. Ти обіцяв бути поруч…

Я плакала, повністю занурена у своє горе, і не чула, що злива за вікнами лікарні почала стихати.

У цей самий час на іншому кінці довгого, порожнього коридору реанімації почувся тихий, упевнений стукіт підборів.

 Повільними кроками з напівтемряви виходила жінка. Вона була одягнена в дороге чорне пальто, її темне волосся було ідеально укладене, попри негоду на вулиці.

Вона зупинилася за кілька метрів від мене і подивилася на мою згорблену, розбиту постать.

У її холодних, красивих очах не було ні краплі жалю — лише розрахунок і торжество. На її губах з'явилася тонка, хижа посмішка.

Ми дивилися одна на одну, і в ці секунди в моїй голові з оглушливим тріском почав складатися найстрашніший і найнеймовірніший пазл у моєму житті.

 Риси її обличчя, розріз очей, лінія губ... Це було наче дивитися в дзеркало, яке показувало мою трохи старшу, більш холодну й витончену копію. Ті самі родинні риси, про які мені розповідали батьки.

Старша сестра.

 Та сама, яка назавжди поїхала з родини ще до мого народження.

Рита стояла переді мною. Та сама Рита, про яку мені щойно намагався сказати Максим перед тим, як її телефонний дзвінок обірвав гуркіт трощившихся автомобілів.

— Маргарита Самойлова... — ледь чутно, одним подихом вимовила я, чіпляючись пальцями за холодну стіну, щоб не впасти.

Жінка зробила ще один крок уперед, її холодний, оцінюючий погляд ковзнув по моїй простій піжамі, накинутому пальту й зупинився на моєму обличчі. На її губах з'явилася тонка, ледь помітна усмішка.

— Анна?Треба ж, яка іронія долі, — її голос прозвучав як колотий лід — красиво, але смертельно небезпечно. — Ніколи б не подумала, що зустріну свою молодшу сестру за таких... пікантних обставин.

—Боже, ти навіть не уявляєш, що відбувалося. Максим... він у комі, лікарі кажуть, шансів майже немає. Але ти не хвилюйся про Мілочку! Вона чудова дівчинка, я дбаю про неї щодня, вона стала мені як рідна. Ми так сильно любимо її... І я... я вагітна. Я чекаю дитину від Максима. Мені так потрібна підтримка зараз, мені так страшно...

Я чекала, що вона підійде.

Чекала, що вона обійме мене, як старша сестра, заспокоїть, розділить цей невимовний біль навпіл.

Я хотіла показати їй, що її донька в надійних руках, що ми — родина.

Але Рита навіть не ворухнулася. Вона дивилася на мої сльози з абсолютною, клінічною байдужістю, яка межувала з презирством.

—Припини це скиглення, Анно. Мені абсолютно байдуже до твоїх сліз, твоєї раптової вагітності й твоїх гормональних сплесків. І вже тим більше мені начхати на те, як зворушливо ти бавилася в матусю з моєю дитиною

Її слова вдарили мене в обличчя, наче струмінь крижаної води. Я застигла на місці, мої руки безсило опустилися вздовж тіла.

— Що... що ти таке кажеш? — прошепотіла я, відступаючи назад.

— Саме так. Вона — моя донька, — жорстко відрізала Рита, підходячи впритул до скляного вікна реанімації й кидаючи короткий, байдужий погляд на понівечене тіло Максима, обплутане трубками. — І я приїхала сюди виключно за нею. Мені не потрібні сестринські обійми, Анно. Подивися на нього. Воронов не вийде з цієї палат живим, лікарі це чудово розуміють, просто тягнуть час за його гроші.. І знаєш, хто єдина законна спадкоємиця всього цього багатства, акцій та рахунків? Міла. Моя донька

Рита зробила крок до мене, нависаючи своєю витонченою постаттю, і її голос став тихим, отруйним шепотом:

— Ти думала, я залишу цей жирний шматок якійсь провінційній нянечці, яка випадково завагітніла від мого колишнього чоловіка? Ні, дорога сестричко. Оформлення документів уже почалося, і жоден суд не відмовить рідній матері, поки батько  лежить овочем.