У лещатах безумства

Дев’ять хвилин. Вісім. Сім…

Час більше не йшов — він витікав крізь мої пальці гарячою, липкою кров’ю.

Я сиділа на холодному асфальті, притиснувшись спиною до шорсткої цегляної стіни клініки, й дивилася на екран телефону. Цифри безжально змінювали одна одну. Всього кілька хвилин тому я була готова стерти це дитя зі свого життя, а тепер...

Тепер крихітна цятка на моніторі УЗД здавалася мені єдиною живою частиною моєї власної душі. Моїм єдиним, останнім шансом дізнатися, що таке бути матір'ю.

«Я не можу його вбити, — пульсувало в моїй голові диким, набатним ритмом. — Не можу. Навіть якщо Максиме знищить мене. Навіть якщо його любов — це клітка».

Я не встигла навіть підвестися, коли тишу вулиці розірвав дикий, оглушливий свист гальм.

Чорний важкий позашляховик Максима не просто під’їхав — він влетів на парковку клініки на божевільній швидкості, знісши пластиковий обмежувач і застрибнувши двома колесами прямо на бордюр.

Гума пахла горілим, з-під коліс виривалися клуби сизого диму.

Двері водія розчинилися з таким хрускотом, наче метал готовий був луснути.

Максим вийшов із машини. Побачивши його, я заціпеніла, а залишки повітря остаточно залишили мої легені.

Це був не той успішний, елегантний бізнесмен, якого знали всі. Його біла сорочка була розірвана на грудях, верхні ґудзики відірвані з м'ясом, дорогий піджак зник.

Волосся розпатлане, обличчя бліде, а на вилицях ходили шалені жовна. Але найстрашнішими були його очі,вони налилися кров'ю і палахкотіли абсолютно диким, первісним і некерованим безумством.

Він помітив мене миттєво.

 Його погляд зафіксувався на моїй постаті, і цей погляд буквально прибив мене до стіни. Він рушив до мене важкими, швидкими кроками, наче хижак, що наздогнав свою здобич після тривалого полювання.

— Зібралася бігти? — його голос більше не був людським. Це був хрипкий, здавлений рик, від якого вібрація пішла по моєму хребту.

Я спробувала підвестися, але ноги зрадницьки підкосилися.

Максим підлетів упритул. Перш ніж я встигла бодай вимовити слово, його величезні, залізні долоні злетіли вгору і з силою вчепилися в мої плечі.

 Він практично підняв мене в повітря, притискаючи моє тіло до цегляної кладки так, що з моїх грудей вирвався стогін болю.

— Пусти... Максиме, боляче! — закричала я, б’ючи його кулаками в залізні груди. — Відпусти мене!

— Боляче?! — він нахилився так близько, що його гаряче, рване дихання обпекло мої губи. Його обличчя перекосило від люті й ревнощів. — Тобі боляче, Аню?! А мені, як?! Ти вирішила погратися зі мною в хованки?! Ти за спиною в мене вирішила все знищити?!

Він сильніше стис мої плечі, його пальці впивалися в мою шкіру крізь одяг, залишаючи глибокі синці.

На його шиї здибилися вени, готові лопнути від напруги.

—Дивись на мене! Дивись мені в очі, сука! Хто він?! Чию дитину ти носила в моєму домі?! Кому ти посміхалася, поки я заробляв для тебе гроші?! Хто торкався твого тіла?! Говори, або я клянуся, я зараз зайду в цю клініку і рознесу її на шматки разом із тобою!

— Це твоя дитина! Твоя, ти, божевільний монстре! — закричала я щосили, зриваючи голос на хрип. Сльози бризкали з моїх розширених від жаху зіниць, заливаючи обличчя. — У мене нікого не було! Я була тільки з тобою! Тільки з тобою!

Він застиг. Його шалений погляд на секунду метнувся по моєму обличчю, шукаючи брехню. На його лобі проступив холодний піт, а щелепа судорожно сіпнулася.

— Моя?.. — просичав він, але в його голосі ревнощі миттєво змішалися з іще страшнішою, темною одержимістю. — Тоді чому ти тут?! Чому ти прийшла сюди?! Ти хотіла вбити її?!

— Мені не можна робити аборт! — закричала я, захлинаючись власними риданнями, і безсило опустила руки, перестаючи боротися. Я просто обм'якла в його жорстоких лещатах. — Якщо я зроблю його... я більше ніколи не зможу мати дітей! Ніколи! Лікар сказала, що це диво... Але я майже напевно втрачу її! У мене патологія, Максиме! Шансів майже немає... Я можу втратити цю дитину в будь-яку хвилину!

Ці слова подіяли на нього як удар струмом.

Його хватка на моїх плечах послабшала, але він не відпустив мене.

Він повільно опустив долоні нижче, на мою талію, притискаючи мене до себе так тісно, що я відчувала шалений, збочений ритм його серця. У його очах спалахнуло щось настільки чорне, глибоке й фанатичне, що мені стало по-справжньому моторошно.

 Безумство ревнощів переросло в безумство абсолютного, тотального контролю.

— Втратиш?.. — його голос упав до тихих, вібруючих обертонів, від яких повітря навколо нас замерзло. Його гаряча, тремтяча від напруги рука лягла прямо на мою спину , з силою притискаючи мене до свого паху. — Ні. Ти нічого не втратиш, Аню.

Він нахилився ще ближче, торкаючись своїм носом моєї щоки, глибоко вдихаючи запах моїх сліз, наче впиваючись моєю слабкістю. Його шепіт став хворим, одержимим, наповненим тваринним почуттям власності.

—Ти нікуди не підеш. Ця дитина — моя кров. Вона залишиться всередині тебе, навіть якщо мені доведеться прикувати тебе до ліжка на всі дев'ять місяців. Ти не зробиш жодного кроку без мого дозволу. Я найму найкращих лікарів світу, я перетворю наш будинок на стерильний бункер. Ти будеш лежати, дихати і думати тільки про мене. Мені плювати на твої діагнози. Ти виносиш цього малюка для мене. Бо ти — моя. До останньої краплі крові.

Він різко перехопив мене під стегна і, попри мої слабкі спроби вирватися, закинув мене на своє широке плече, наче мішок.

— Максиме! Відпусти! Люде дивляться! Пусти мене! — кричала я, б’ючи його по спині, але він навіть не здригнувся. Його тіло було як монолітний шматок заліза.

— Нехай дивляться, — жорстко відрізав він.

Він підійшов до машини, однією рукою відчинив пасажирські двері й буквально швирнув мене на шкіряне сидіння.