Це кінець?

Останній вечір триденного «випробувального терміну» підкрадався непомітно. Я сиділа  з Мілою збираючи розкидані кубики, коли двері відчинилися, і впустили Максима погляд  був втомлений після чергового раунду затяжних переговорів. Він підійшов до кухонного острівка , налив собі води і заговорив —так вагомо, що кожне слово падало мені на плечі залізом.

— Наш візит сюди закінчився. Завтра вранці ми повертаємося додому, — він зробив ковток, не зводячи з мене своїх темних, проникливих очей. — Попередня няня звільнена. Нову я шукати не хочу — Міла нікого не пустить до себе після тебе. Я пропоную тобі поїхати з нами. Офіційне працевлаштування, повне забезпечення і оклад, який... — він назвав цифру, від якої в мене на мить перехопило подих.

Я застигла, стискаючи в руках пластикову деталь від конструктора.

Поїхати з ними? Кинути свій звичний, нехай і сірий, але безпечний світ?

Фінансова сторона питання зрадницьки шепотіла про гроші, які пропонував Максим. З такою зарплатою я могла крок за кроком вибудовуючи ту саму залізну фінансову подушку безпеки, про яку мріяла. Це був мій квиток у майбутнє….

Остаточну крапку поставив наступний ранок. Коли я піднялася в номер , щоб віддати ключ-картку й попрощатися, Міла раптом підбігла до мене. Вона міцно, щосили обхопила мої коліна й заходилася плачем.

— Аню, будь ласка, не залишай мене! Поїхали з нами!— ридала дівчинка, втикаючись носом у мою куртку.

Я подивилася поверх її голови на Максима. Він стояв біля валізи, тримаючи в руках її пальто, і в його погляді не було звичної холодності — лише німа, майже благальна надія .

Кожне її дитяче схлипування билося мені прямо в серце. Але замість того, щоб піддатися паніці чи розплакатися разом із нею, всередині мене професійний рефлекс спрацював швидше за страх.

Я повільно опустилася на коліна, але не для того, щоб капітулювати, а щоб опинитися з Мілою на одному рівні — очі в очі. Я м'яко, але міцно перехопила її тремтячі запястя, змушуючи відірвати обличчя від моєї куртки.

— Міло, подивись на мене, — мій голос звучав спокійно, рівно і твердо. Дівчинка від несподіванки затамувала подих і кліпнула мокрими віями. — Сльозами ти нічого не вирішиш. Дорослі не приймають рішень через плач. Зроби глибокий вдих.

Міла слухняно, судомно вдихнула повітря, витираючи кулачком щоку. Напад істерики було збито.

Я піднялася на ноги, випрямила спину і повернулася до Максима. Він усе ще стояв біля валізи, і в його погляді подив зараз змішувався з чимось схожим на повагу. Він явно не очікував, що я так легко впораюся з кризою, перед якою він сам пасував.

Я дивилася на нього впритул. Мій фінансовий план, потреба в безпеці та раптовий жаль до цієї самотньої дитини вишикувалися в моїй голові в чітку, холодну логіку. Якщо я й зроблю цей крок, то виключно на своїх умовах.

— Твоя пропозиція все ще в силі? — запитала я, схрестивши руки на грудях.

— В силі, — Максим ледь помітно кивнув, уважно стежачи за моєю реакцією.

— Добре. Я згодна, — я чітко карбувала кожне слово. — Але у мене є умови. По-перше, мені потрібен офіційний трудовий договір, де будуть прописані мої обов'язки, робочі години та сума, яку ви озвучили. По-другі, мені потрібно два дні тут, щоб закрити всі питання з поточною роботою в готелі, зібрати речі й розірвати договір оренди.

— Розумно, — спокійно відповів він, ховаючи руки в кишені брюк. — Контракт буде готовий сьогодні ввечері, юрист надішле тобі копію на пошту. Гроші на квиток і переїзд я залишу адміністратору готелю. У вівторок о дев'ятій ранку мій водій зустріне тебе на вокзалі. Домовилися?

— Домовилися, — я коротко кивнула, відчуваючи, як усередині розливається дивна, холодна впевненість.

Я знову подивилася на Мілу, яка вже заспокоїлася і з надією дивилася на нас знизу вгору. — У вівторок, сонечко. А зараз  біжи у машину, татові час їхати.