Ділова угода

За роботою та важкими думками час пролетів абсолютно непомітно. Рутина підхопила мене, закрутила серед замовлень, підносів та брудного посуду, аж поки я випадково не кинула погляд на круглий настінний годинник у підсобці.

Стрілка безжально показувала рівно шість годин вечора.

Чорт, треба збиратись...

Всередині миттєво все стислося від раптової паніки. Моя зміна нарешті закінчилася, і до зустрічі залишалося зовсім трохи. А я все ще стояла в робочій формі, втомлена, з розпатланим волоссям, від якого пахло кавою.

Так, спокійно, без паніки. Головне — хоча б голову встигнути привести до ладу, швидко змити з себе цей важкий робочий день, а там уже й на зустріч йти. Зрештою, це просто чашка кави Ніякого підтексту.

Але чому тоді мої руки так сильно тремтіли, коли я вмикала воду у крихітній раковині?

Я плеснула в обличчя прохолодною водою, намагаючись змити залишки втоми та цей дивний, липкий страх. Подивилася на себе в дзеркало. Звідти на мене дивилася дівчина з блідою шкірою, чіткими вилицями та великими, трохи розгубленими очима. Ніякого макіяжу, ніяких вишуканих зачісок. Я розпустила волосся, яке за день втомилося від тугого пучка, швидко розчесала його і дозволила йому м'якими пасмами впасти на плечі.

З одягу вибір був небагатий. Я витягла з шафи свій улюблений простий светр грубої в'язки — м'який, бежевий, який колись зв'язала сама довгими зимовими вечорами, щоб хоч якось заспокоїти нерви. Звичайні темні джинси, чисті кеди. Простий, майже непомітний мінімалізм.

Я ніколи не мала стосунків. Хлопці, побачення, романтичні смс-ки — усе це здавалося мені чимось із паралельного всесвіту, чужим і непотрібним. Я свідомо закрила ці двері для себе вже давно, вирішивши, що одній мені набагато спокійніше й безпечніше. Жодних розчарувань, жодного болю…

Він чекав на мене в маленькій, затишній кав'ярні всього в парі кварталів від готелю. Максим сам написав мені назву в записці, яку передав через адміністратора. Коли я штовхнула скляні двері, дзвоник над головою тихо задзвенів, змушуючи мене здригнутися.

Зал був напівпорожній, пахло корицею та свіжою випічкою. І я майже одразу побачила його.

Він сидів біля вікна. Без піджака, без ноутбука, у тій самій третій сорочці з підкоченими до ліктів рукавами. Максим дивився на екран телефона, але як тільки я підійшла ближче, він підняв голову. Його уважний, чіпкий погляд пройшовся по мені — від розпущеного волосся до простих джинсів. На мить мені здалося, що в його очах мигнуло щось схоже на задоволення, але він тут же сховав це за легкою, невимушеною посмішкою.

— Нарешті, — він підвівся, відсуваючи для мене стілець. — Я вже почав думати, що ви вирішили втекти через чорний хід готелю.

— Я... я не тікаю від своїх боргів, — тихо відповіла я, сідаючи на край стільця і знову ховаючи руки під столом, бо вони продовжували зрадницьки тремтіти.

— Радий це чути, — Максим сів навпроти, підпер підборіддя рукою і подивився на мене так, ніби перед ним був не випадковий працівник готелю, а найцікавіший ребус у його житті. — Тоді пропоную укласти мирну угоду. Ви говорити мені «ви», а я обіцяю більше не підставляти свої сорочки під ваші чашки. Домовилися?

Я затамувала подих. Його простота та повна відсутність пафосу збивали з пантелику набагато сильніше, ніж якби він почав хвалитися своїми мільйонами.

— Добре, Максиме, — несміливо вимовила я, і це ім'я здалося мені непристойно гарячим на смак. — Але я все одно почуваюся ніяково.

Офіціант приніс нам каву. Цього разу, на щастя, порцеляна залишилася цілою. Я зробила маленький ковток, щоб хоч чимось зайняти руки.

— Міла багато розповідала про вас, — раптом порушив тишу Максим. Він крутив у пальцях маленьку ложечку, і його погляд став більш серйозним. —Вона рідко так швидко звикає до нових людей. Зазвичай няні витримують у нас максимум тиждень.

При згадці про Мілу моє серце знову стислося від того щемливого почуття, яке з'явилося ще в ресторані.

 — Вона чудова дитина. Дуже глибока й розумна. Мені справді було в задоволення побути з нею.

— Я помітив, — Максим уважно подивився на мене, ніби намагався прочитати мої думки. — Надія Василівна проговорилася, що ви за освітою вчителька молодших класів. Це правда?

Я ледь не поперхнулася кавою. Василівна! Ну яка ж вона все-таки пліткарка.

— Так, правда, — я опустила очі на свою чашку, відчуваючи, як захисний бар'єр знову виростає навколо мене. — Але це в минулому. Зараз я працюю тут.

— Чому? — прямо запитав він. — Чому дівчина з вищою освітою і явним талантом до спілкування з дітьми ховається на цокольному поверсі готелю, відмиваючи чужі номери?

Це запитання вдарило по живому. Він ліз туди, куди я нікого не пускала роками. Моє життя, мої причини кинути все і втекти — це було моєю особистою таємницею, яку я не збиралася відкривати першому ліпшому, навіть якщо у нього були неймовірно красиві очі.

— Мені так зручно, — холодно і відсторонено відрізала я, випрямляючи спину. — Це просто робота, яка дає мені дах над головою і стабільність. Більшого мені не потрібно.

Максим нічого не відповів, лише примружилися, оцінюючи мою раптову зміну тону.

 Між нами знову повисла та якась натягнута, як струна, тиша, але тепер у ній чітко відчувалося: він не повірив жодному моєму слову. І він точно не збирався так просто відступати.

Він мовчав кілька секунд, не зводячи з мене своїх темних, проникливих очей. Я вже внутрішньо напружувалася, готова будь-якої миті підвестися й піти, але Максим раптом відкинувся на спинку стільця. Його погляд миттєво змінився — зникла та м'яка цікавість, а натомість з'явилася знайома мені залізна, непроникна маска успішного чоловіка .

— Вибач, — спокійно сказав він, злегка піднявши руки в примирливому жесті. — Я не мав права лізти в твої особисті справи й розпитувати про минуле. Давай повернемося до чисто ділового формату.