Аня

Знаєте, за що я насправді обожнюю дітей? За їхню дивовижну простоту та наївність. Вони не вміють грати чужі ролі й говорять саме те, що відчувають.

З ними мені не потрібно було будувати захисні стіни.

Ми малювали, здається, цілу вічність. Наш зелений пес обріс  цілою купою кумедних друзів котрі кружляли  по казковому лісу .

Але в якийсь момент атмосфера безтурботності зникла.

Міла раптом відклала рожевий олівець, підперла кулачками підборіддя і важко, зовсім не по-дитячому зітхнула.

— Знаєш... мені іноді так страшно, — тихо зізналася вона, дивлячись на свій малюнок. — Тато каже, що вже через рік я піду до найкращого ліцею в місті. Там буде багато нових дітей, суворі вчителі... Я дуже хвилююся…

Я лагідно торкнулася її плеча, намагаючись підібрати слова, щоб заспокоїти цей маленький всесвіт, який зараз стискався від тривоги. — Ти дуже розумна і мила дівчинка. У тебе обов'язково все вдасться, от побачиш.

Дівчинка підняла на мене свої великі,  блакитні ,пронизливі очі. У них раптом з'явився такий глибокий сум, від якого в мене защеміло серце.

—Я дуже хвилююсь за те  , що в мене немає мами, — її голосок ледь помітно здригнувся. Вона опустила голову, розглядаючи свої пальчики. — У всіх дітей у садочку були мами. Вони забирали їх, обіймали, цілували. А в мене тільки тато і няні, які постійно змінюються.

Я затамувала подих. Мені хотілося обійняти її і закрити від усього світу, але я боялася порушити цю хвилину крихкої дитячої відвертості. Міла помовчала секунду, а потім додала те, що остаточно розірвало мені душу:

— Тато каже, що вона просто поїхала... Але навіть коли вона була з нами... ми ніколи разом не проводили час разом. Вона завжди була зайнята. Вона ні разу не малювала зі мною принцес. І собаку теж ні разу не малювала. Вона просто дивилася в телефон або кудись ішла по своїх  справах.

Я дивилася на цю маленьку дівчинку, і всередині мене піднімалася така хвиля ніжності та щемливого болю, яку я не відчувала вже дуже давно. У цьому розкішному готелі серед найдорожчих іграшок та можливостей, сиділа дитина, якій просто не вистачало звичайного маминого тепла.

Я не встигла нічого відповісти дівчинці, як Максим Олександрович вже опинився біля нас . На ньому була вже інша сорочка — знову бездоганно біла, свіжа й випрасувана. Він лагідно скуйовдив хвостики доньці, а потім перевів погляд на мене.

— Дякую, що посиділи з Мілою, Аню, — спокійно сказав він, і в його голосі проглядали звичні ділові нотки. — Вона поводилася чемно? Не надто вас замучила своїми розпитуваннями?

— Що ви, ніяк ні, — я поспішно піднялася зі стільця, знову повертаючи собі маску скромної покоївки-офіціантки. — Міла дуже слухняна і розумна дівчинка. Ми чудово провели час.

— Тату, дивись, якого зеленого пса ми намалювали! — похвалилася мала, підсовуючи йому аркуш.

Максим мазнув поглядом по малюнку, і кутики його губ ледь помітно здригнулися. Ми поговорили ще буквально кілька хвилин про дитячі ліцеї та малюнки, після чого я ввічливо перепросила і повернулася до своїх безпосередніх обов'язків. Моя зміна офіціантки в залі ресторану все ще тривала.Проте весь залишок дня я ловила себе на тому, що працюю автоматично . З голови ніяк не виходили слова Міли про її матір. Серце просто стискалося від щемливого болю.

Ну як це можливо? Як рідна матір могла так байдуже відноситись до своєї єдиної дитини? Не знаходити для неї часу, не обіймати, не малювати разом тих дурних принцес...

Я крутила ці думки так і сяк, але відповіді не знаходила. Жорстокість і егоїзм деяких людей просто не вкладалися в моїй голові. Можливо, я ніколи так і не зрозумію цей дивний, холодний світ заможних людей, де все вимірюється грошима, а найдорожчі іграшки купуються лише для того, щоб заткнути діру від відсутності справжнього материнського тепла…