Аня

Мої щоки палали так, ніби я стояла не посеред прохолодного ресторану, а впритул до розпеченої печі. Клята плляма на його ідеальній сорочці виглядала як катастрофа.

Моя особиста катастрофа.

«На каву? Він щойно запросив мене на каву?»

Мозок відмовлявся обробляти інформацію. Він тримав мою руку, дивився прямо в очі і спокійно говорив про якусь долю.

Я  шукала шляхи до відступу. Я не ходжу на побачення.

 Ніколи.

 Моє життя — це суцільний день бабака: зміна, комірчина, книжка, сон. Мені не потрібні стосунки, а тим паче — з чоловіком, який носить годинник вартістю в мою нирку.

Але почуття провини душило мене сильніше за страх. Я зіпсувала йому другий дорогий елемент гардероба за два дні. Якщо кава — це ціна мого прощення і збереження роботи, я не маю права відмовлятися.

— Я... — мій голос ледь не зірвався. — Добре. Тобто, так. Я згодна. Якщо це... замість хімчистки. Моя зміна закінчується 18:00.

Максим ледь помітно кивнув. В його очах блиснуло щось схоже на перемогу, але обличчя залишилося спокійним.

— Домовилися, — він опустив погляд на свої груди і хмикнув. — Але для початку мені доведеться знайти третю сорочку за ці вихідні. Почекайте тут, я швидко переодягнуся.

Він розвернувся і попрямував до ліфтів, залишивши мене стояти посеред залу з порожньою чашкою в руках. Серце все ще калатало десь у горлі. Я розгублено кліпнула, не знаючи, куди себе подіти.

— А ти вмієш малювати собаку?

Тонкий дитячий голосок змусив мене здригнутися. Я опустила очі. Маленька дівчинка з кумедними хвостиками — його донька — сиділа за столиком, відклавши своє дитяче меню, і дуже серйозно дивилася на мене. Перед нею лежали розкидані кольорові олівці.

Я поставила нещасну чашку на край столу і обережно опустилася на стілець навпроти неї.

—Собаку? — я спробувала усміхнутися, відчуваючи, як напруга трохи відпускає. Діти завжди діяли на мене заспокійливо. З ними все було просто і зрозуміло. — Здається, вмію. У мене був один знайомий пес, у нього одне вухо завжди стирчало вгору, а інше — падало на очі

—Намалюй мені такого! — Міла енергійно закричала, посуваючи до мене аркуш паперу та зелений олівець.

— Тільки собака буде зелений, — безапеляційно заявила вона. — Бо звичайні — це нудно.

Я тихо розсміялася. Мої руки перестали тремтіти. Поки її батько шукав нову сорочку, я сиділа в дорогому ресторані готелю і старанно виводила на папері зеленого пса з кривими вухами, намагаючись не думати про те, що моє спокійне життя остаточно іде шкереберть.