Максим

Ніч була схожа на тортури. 

Я перегортав документи, намагаючись зосередитися на цифрах, але перед очима стояла лише вона... Її переляканий погляд, мокрий лоб, присмак ніяковості, що висів у повітрі. Зранку я був як натягнута струна.  
Коли в двері постукали, я ледь не кинувся їх відчиняти. Але замість неї на порозі виникла жінка, від якої віяло такою впевненістю, ніби вона щойно приватизувала цей готель разом з фундаментом. 

— Доброго ранку, — видала жінка, не чекаючи мого привітання. — мене звати Надія Василівна,а дівчинка наша, Анечка, сьогодні прихворіла трохи. Тому замість неї сьогодні прибиратиму я. 
 

Вона включила пилосос та приступила одразу до справи . 
Я відчув, як всередині все стислося.  
 

Прихворіла? Чи просто ховається від мене, бо я її налякав? 
 

— Надіє Василівно, — я зробив крок назустріч, намагаючись перекрити гул техніки. — Послухайте, мені не потрібна зміна білизни. Мені потрібно зустрітись із Анею... 

Василівна вимкнула пилосос. Тиша, що настала, була красномовнішою за будь-які слова. Вона сперлася на ручку швабри, як на посох, і подивилася на мене так, ніби я намагався продати їй «Жигулі» за ціною «Мерседеса». 
 

— Слухайте сюди, пане хороший, — сказала вона, і в її голосі з’явилися одеські нотки, від яких навіть повітря в кімнаті стало густішим. — Поговорити — це до психотерапевта, і то за погодинну оплату. А в нашому готелі розмови — це робочий час. А час, як казала моя покійна бабця, — це гроші. 

Я зрозумів натяк. Витяг зі свого портмоне стодоларову купюру і поклав на тумбочку. Василівна глянула на гроші, перевірила їх на світло — професійна звичка, мабуть — і зітхнула з удаваною скорботою. 

— Ну... для початку — не густо, але ми люди не горді,  кота  треба чимось годувати. Він у нас інтелігент, на дешевий  корм  дивиться так, ніби це образа його честі. Прийнято. 

Вона підійшла ближче і понизила голос до рівня змови: 

— Аня — дівка чесна, горда. Просто так до неї підкатувати — це як на танк з голими руками йти: ще й шваброю по хребту отримаєте, і будете праві. За ці гроші скажу вам так: якщо дуже хочеться людину знайти, то шукайте там, де вона буває сама.  

— Домовилися, Надіє Василівно. І якщо все вийде — обіцяю, Ваш кіт буде їсти найдорожчий корм у місті. 

— Ото вже розмова! — вона підхопила пилосос, знову стаючи діловою жінкою. — Працюйте тепер, «Ромео», бо я маю ще цілий поверх обробити. І пам’ятайте: безплатна інформація — це як безплатний сир, самі знаєте, де він лежить! 
Вона вийшла, залишивши після себе аромат кави і відчуття того, що все нарешті почало рухатися в правильному напрямку. У мене з’явився союзник, а у Ані... у Ані з’явився той, хто не відступиться.