Аня

Сльози душили, заважаючи дихати. 

Я забігла до своєї «комірчини» — невеликої технічної каморки для інвентарю, що стала мені домом. Тут ледь вміщувалися вузьке ліжко та скрипуча шафа, а стіни були настільки тонкими, що я чула кожен крок у коридорі. Спустившись на підлогу, я притиснула до обличчя серветку, намагаючись стримати ридання.
Руки досі тремтіли. Лоб, яким я так безглуздо влучила в того чоловіка, пекло, але значно сильніше пекло всередині від приниження.

 Я згадала його очі — темні, глибокі, що дивилися на мене так близько. Світ не міг бути таким жорстоким. Чому з мільйонів чоловіків доля зіштовхнула мене саме з ним?

Двері комірчини відчинилися, і на порозі з'явилася Надія Василівна. 

Вона тримала в руках швабру, як королівський скіпетр, а сиві кучерики кумедно вибивалися з-під чепчика. Вона окинула мене прискіпливим поглядом і щільно зачинила двері.

— Так, ну і чого ми тут сирицю розвели? — її хрипкий голос заповнив тісну каморку. — Аню, я питаю?

— Василівно... я відро перевернула в люксі, — схлипнула я. — Прямо перед гостем. І ми ще... лобами стукнулися. Він такий суворий, такий... нереальний. Дивився на мене, ніби привіда побачив.

Василівна присіла на перевернутий ящик поруч зі мною, хитро примружившись:

— Тю, дитино! Та отой брюнет у костюмі , що з малою дівчинкою приїхав? Олександрович? Та він же чистий секс на паличці! А ти тут ревеш, як мала. Статний, багатий, а погляд такий, що халати самі розстібаються. Зачепила ти його, Анько, ох зачепила. Я бачила, як він на тебе дивився. Справжні чоловіки на джинси не дивляться, вони на породу дивляться. А в тобі цієї породи — хоч відбавляй.

— Василівно, припиніть, — крізь сльози всміхнулася я. — Я для нього — просто випадкова незграбна покоївка.

— Побачимо, — вона поплескала мене по плечу. — Іди, відпочинь.

 Зміна закінчилася.Я переодягнулася і, як завжди, пішла на найвищий поверх готелю. У ресторані вже було тихо. Я підійшла до величезних панорамних вікон. Київ за ними розкинувся велетенським сліпучим морем вогнів. Звідси, з висоти, світ здавався нескінченним, наче весь він належав мені, хоча насправді я не мала нічого, крім цієї хвилини спокою. Тут, у тиші, я часто пила чай і намагалася втекти від реальності.
Я стояла, вдивляючись у нічні вогні, і не знала, що всього кількома поверхами вище чоловік, якого я щойно згадувала, вибухає від люті.

 Він не знав мого імені, не мав доступу до моїх даних, але саме в цю секунду його одержимість мною ставала його єдиною метою.
Я була абсолютно впевнена, що цей суворий мільйонер — лише епізод мого робочого дня....

Але світ продовжував свій звичний рух і наше спільне кіно, як і казала Василівна, вже було запущене...